Олесь Бердник - Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

Ми взялися за руки, рушили по вузькiй дорозi, всiянiй дрiбними i гострими камiнцями. Обабiч тягнулися густi похмурi хащi, височiли страшнi скелi. Iнколи вони обривалися - простилалося безмежне поле, вкрите непроникливим туманом.

Ми йшли довго. Мовчали. Куди веде нас ця чорна дорога?

Спереду, на тлi фiолетового неба, спалахнуло багрове сяйво. Воно пульсувало, пiдiймалося все вище i вище, кидало зловiснi вiдблиски на чорну землю, на похмурi дерева.

- Що це? - прошепотiла Лю.

- Може, сонце? - вiдповiв я.

- Сонце? Тут, в антисвiтi?

- А як же? Тiльки тут воно антисонце. Ми бачимо його iнший аспект, не такий, як у нашому свiтi.

- Як цiкаво, Генрiху. Навiть заради того, щоб узнати новий, зовсiм новий свiт, варто пожертвувати життям...

- Якщо це дасть користь людям...

- А звiдки ти знаєш, що це не дасть користi? - дивно поглянула на мене Лю.

- Ми ж не повернемось туди... в той свiт...

- Нiхто не знає... I потiм... наскiльки я зрозумiла... цей свiт не зовсiм чужий нашому... Навпаки - вони брати, вони сусiди i зв'язанi якимсь чином... Хiба не так?

- Мабуть, так, - невпевнено сказав я. - Шкода, що ми мало цiкавились цим... А вiд Шрата я мало що взнав...

Раптом Лю зупинилася, злякано притиснулася до мене.

- Що таке, дiвчинко моя?

- Ти бачиш?

- Що?

- Очi... Погляд?

Справдi, перед нами хтось був. Вiн дивився на нас хижо i злiсно. Але побачити його ми не могли. Що ж це за iстота? Чому вона так вороже дивиться на нас?

Я осмiлився i рушив назустрiч. Погляд зник. Я взяв Лю за руку, ми пiшли далi.

- Що це було? - прошепотiла вона.

- Не знаю. Може, тутешня iстота.

- Менi стало страшно... Вона пронизувала мене поглядом наскрiзь. Чому вона може ненавидiти нас?

- Ти дивна, Лю... Хiба на землi мало хижих тварин, якi люто зустрiчають гостей i знищують їх при нагодi. I не лише тварин, а й людей таких досить. Може й тут так... Може, ми зустрiли якусь тварину...

- Нi, - заперечила Лю. - Це не тварина. Така лють може бути лише... в розумної iстоти...

Далi ми йшли сторожко, оглядаючись. В душi з'явилося почуття непевностi, небезпеки. Менi здалося, що за нами слiдом хтось iде. I навiть не одна iстота, а багато...

З узбiччя знову хтось глянув. Погляд був ще пронизливiший, ще лютiший вiд першого.

- Менi страшно, Генрiху, - сказала Лю.

Я мовчав. На обрiї багрянiло небо, наливалося кривавими барвами. Потiм з'явився краєчок диска. Я сподiвався побачити яскраве земне сонце, та це було не воно. Свiтило мало похмурий, неприємний вигляд. Воно посилало на землю тьмянi, коричневi променi, вiд яких не було нi свiтла, нi тепла. Навпаки, менi здалося, що навколо похолоднiшало.

Чорнi дерева заворушилися, простягнули свої гiлки, позбавленi листя, назустрiч сонцю.

В ущелинах мiж скелями поповзли химернi тiнi.

Дорогу стало видно чiткiше. Десь спереду в фiолетових сутiнках бовванiли чи то споруди, чи то гори.

- Пiдемо туди? - запитав я. - Може, там зустрiнемо iстот...

- Як хочеш, Генрiху...

Але не встигли ми ступити двох крокiв, як на нас з усiх бокiв накинулося цiле полчище дивних iстот. Вони виникали нiби з туману, шикувалися щiльними рядами i оточували нас кiльцем.

Лю притиснулася до мене, я обняв її.

- Спокiйно, Лю... Спокiйно...

Я намагався розгледiти обличчя iстот, але все було дарма. Вони були чорнi, огиднi - це все, що я мiг вiдчути. Нi обличчя, нi чiтких форм.

Темнi iстоти щiльною стiною посунули на нас. В одному мiсцi вони залишили вихiд. Значить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?

Мимоволi я рушив по дорозi. Лю трималась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я вiдчув, що Лю тремтить всiм тiлом.

- Я не хочу, Генрiху, бути полоненою таких гидких, мерзотних тварюк.

- Я теж, Лю... Щось треба робити!

Невже ми для того проникали в iнший свiт, щоб стати жертвою насильникiв? З одного боку Шрат i його банда, з другого боку - ще гiршi демони! Могутнє бажання - звiльнитися з лабет темних потвор - пронизало нашi тiла. Я побачив, як чорна варта вiддалилася. Почулися звуки, схожi на високе, пронизливе вищання.

- Лю! Бiжiмо! - крикнув я.

Ми стрiмголов кинулись уперед. Темнi iстоти переслiдували нас. Але вiдстань мiж нами зростала. Серце моє билося радiсно i переможно. Нi, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащi дерев. Там ми заховаємось. Далi скелi, гори! Там вони не знайдуть нас!

Я з подивом помiтив, що навколишнiй пейзаж почав мiнятися. Сонце засяяло яскравiше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба нi! Не жовте, а рожеве! Чи, може, бiле? Нi, вже синє...

- Чари якiсь, - промовила Лю.

Свiтило спалахнуло таким фейєрверком кольорiв, що заслiпило нас. Ми задихано зупинилися, озирнулися. Чорної варти i слiду не було. Вона розтала в сяйвi чудового дня.