Артур Дойль - Незвіданий світ

Бажання повернутися знову прийшло до мене. Я, безперечно, мав підставу зректися свого плана, і кожен на моєму місці вчинив би так само. Але знову-таки дурне самолюбство взяло гору. Я не міг повернути назад! Зрештою, проти тих страхіть, що могли спіткати мене, мисливська рушниця так само беззахисна, як і гвинтівка. Якби я повернувся до табору перемінити зброю, моя поява і вихід не лишилися б непоміченими. Довелося б розкривати свої наміри, і тоді ініціатива перейшла би до інших рук. Після недовгого вагання я закликав усю свою мужність і з узятою марно рушницею під пахвою рушив далі.

Моторошно мені було в темряві лісу, а ще гірше почувався я, наблизившись до залитої місячним сяйвом галявини ігуанодонів. Заховавшись за кущами, я боязко глянув на неї. Жодної з велетенських тварин там не було. Може, трагічний кінець однієї з них примусив решту податися на пошуки іншого пасовища? У туманнім, сріблястім світлі ночі я не бачив на галяві жодної живої істоти. Набравшись сміливості, я прожогом перебіг прогалину й опинився на березі струмка — нашого постійного проводиря. Це був добрий товариш, що, з хлюпотом і дзюркотом, котив свій струмок поруч зі мною, немов люба річечка в рідному краї, де я дитиною ловив уночі форель. Ідучи за водою, я мав би дістатись озера, а простуючи проти води — повернувся би до нашого табору. Часто-густо струмок зникав із моїх очей, ховаючись серед кущів, але я весь час чув його привітне лопотіння й тихий плескіт.

Що нижче уходила рівнина, то рідшим ставав ліс, і кущі заступали дерева. Я швидко просувався вперед і, сам невидимий, бачив усе. Коли я проходив повз болото птеродактилів, одне з цих здоровезних створінь, сухо ляскаючи своїми перетинчастими крилами, знялося з місця десь зовсім близько від мене й полинуло в повітря. Воно пролетіло якраз між Місяцем і мною, і його крила, осяяні згори сліпучо-білим сяйвом Місяця, на тлі ясного тропічного неба здалися мені летючим кістяком. Я причаївся за кущами, знаючи з досвіду, що на один-єдиний крик цієї тварини до мене позлітаються сотні її огидних компаньйонів. Лише тоді, як птеродактиль сів на своє місце, наважився я рушити далі.

Ніч була надзвичайно тихою, але з кожним кроком я дедалі виразніше чув якийсь низький безперервний звук, що утворювався десь просто переді мною. Здавалося, щось кипіло в казані або шкварчало на великій пательні. Незабаром я знайшов причину шуму. Посередині невеличкої галявини було озеро, або точніше ставок, із чорною смолоподібною речовиною. Поверхня ставка бралася бульбашками, що набрякали і, прориваючись, оберталися на газ. Від ставка пашіло жаром, а ґрунт навколо нього був такий гарячий, що я ледве міг доторкнутися до нього рукою. Вочевидь, вулканічні процеси, що багато років тому створили це дивне плато, не вичерпали ще всіх своїх сил. Мені й раніше траплялися серед буйної рослинності чорні уламки й застигла лава, але цей асфальтовий ставок був першим доказом вулканічної діяльності на самому плато. Я не мав часу докладно вивчати це явище, бо мусив повернутись у табір до світанку.

То була сповнена жахіть прогулянка, і спогади про неї ніколи не залишать моєї пам’яті. На просторих, освітлюваних Місяцем прогалинах я крався по узліссю в тіні дерев. У хащах я повз рачки, спиняючись і затримуючи подих, коли чув хруск гілок під ногами якоїсь хижої тварини, що проходила неподалік. Час від часу переді мною з’являлися й зараз же зникали великі мовчазні тіні. Скільки разів збирався я повернути назад, але завжди гордість перемагала страх і штовхала мене до поставленої мети.

Нарешті (мій годинник показував тоді першу годину ночі) між хащ блиснула вода, а за десять хвилин я був уже на березі центрального озера. Мене долала спрага, і, нахилившись до холодної смачної води, я жадібно почав пити. Широка стежка, що привела мене до озера, була вкрита слідами. Вочевидь, я натрапив на місце водопою тварин. Коло самої води здималася велетенська хвиля застиглої лави. Я видерся на неї — звідти навсібіч відкривався чудовий вид на плато.

Перше, що я побачив, страшенно здивувало мене. Описуючи краєвид, який відкрився переді мною, коли я сидів на дереві, я зазначив, що мені впали в око темні дірки на найвіддаленіших скелях, які можна прийняти за входи до печер. Тепер, дивлячись на ті самі скелі, я побачив на них кружала світла; червонуваті, виразно окреслені плями, ніби ілюмінатори в каютах пароплава. Спочатку я думав, що то відблиски гарячої ще лави. Ні, не може бути! Лава мусила б застигати знизу, а не залишатися на стрімкій стіні скелі. Що ж це таке? Я міг дати собі дивну, але єдино можливу відповідь. Червонуваті плями — то відблиски вогнищ у печерах, і ті вогнища могли розкласти тільки людські руки. Значить, тут, на плато, є люди! Моя експедиція блискуче виправдала себе. Буде про що розповісти в Лондоні.