Артур Дойль - Незвіданий світ

Сонце вже наблизилося до лінії горизонту, але повітря було надзвичайно чисте та прозоре, і я бачив усе плато. Воно, здавалося, мало овальну форму. Завширшки овал дорівнював приблизно двадцятьом, а завдовжки — тридцятьом милям. Контури поверхні нагадували неглибокий таріль. Боки його положисто спускалися до дна й утворювали в самому центрі плато озеро миль на десять в окружності. Береги озера зеленіли очеретом, а золота проти вечірнього сонця поверхня його рябіла жовтуватими плямами — піщаними мілинами та косами. На піску лежали якісь темні предмети, завеликі для алігаторів і задовгі для човнів. У підзорну трубу я ясно бачив, що то живі істоти, але які саме — зрозуміти не міг.

З того боку плато, де були ми, на п’ять-шість миль у напрямку до центрального озера, лежав ліс із кількома галявинами. Просто під ногами в мене лежала галявина ігуанодонів, а трохи далі впадало в око болото з птеродактилями. По той бік озера плато мало зовсім інший вигляд. На краю плато височіли базальтові скелі, не менші двохсот футів заввишки. Схили їх поросли лісом. Упродовж підніжжя цього червонуватого кряжу, на невеличкій відстані від землі, я в підзорну трубу вгледів якісь чорні дірки — на мою думку, входи до печер. Коло однієї з них блищало щось біле, але що саме, я не розібрав. Я сидів і замальовував місцевість, доки не стало так темно, що не видно було деталей. Тоді я спустився до своїх компаньйонів. Вони нетерпляче чекали на мене. Цього разу я був героєм дня. То була моя власна ідея. Я сам її здійснив і приніс їм план, що позбавляв нас багатомісячного блукання серед невідомої небезпеки. Кожен із них урочисто потиснув мені руку. Проте, перш ніж розпочати обговорення подробиць моєї мапи, я розповів їм про зустріч на дереві з людиною-мавпою.

— Вона весь час була там, — сказав я.

— Звідки ви це знаєте? — спитав лорд Джон.

— Мене ні на хвилину не полишало відчуття, що якась ворожа сила зорить на нас. Я навіть казав вам про це, професоре Челленджере.

— Наш юний друг справді говорив мені щось подібне, — ствердив той. — З-поміж нас він один завдяки своїй чулій кельтській вдачі має таку вразливість.

— Уся теорія телепатії... — почав був Самерлі, набиваючи свою люльку.

— ...занадто складна, щоб її тепер обговорювати, — рішучим тоном закінчив за нього Челленджер. — Скажіть мені, — з виглядом єпископа, що по неділях напучує в церкві свою паству, звернувся він до мене, — не помітили ви часом, чи може та тварина щільно притиснути свій великий палець до долоні?

— Звичайно, не помітив.

— А хвіст у неї є?

— Нема.

— А чи достатньо хапальні в неї задні кінцівки?

— Не думаю, щоб вона могла так швидко лазити по деревах, якби не чіплялася ногами так, як і руками.

— У Південній Америці налічують, якщо не помиляюся (залиште ваші зауваження на майбутнє, професоре Самерлі!), щось із тридцять шість видів мавп, але людиноподібних мавп там не знають. Тепер же зрозуміло, що є вони й у Південній Америці, хоч і не належать до виду горил, властивого лише Африці та Азії. (Глянувши на нього, я захотів сказати, що одного, дуже близького родича їх я бачив у Кенсингтоні.) У неї є борода; світлий колір тіла та обличчя — найточніший показник того, що тварина живе в сутінку дерев. Нам треба вирішити, до кого наближається більше цей тип — до мавпи чи до людини. В останньому випадку вона, імовірно, являє собою те, що ми звемо «відсутня ланка». Розв’язати цю проблему — наш безпосередній обов’язок...

— Нічого подібного, — роздратованим тоном заперечив Самерлі. — Тепер, коли, завдяки енергії та розумові містера Мелоуна (не можу не навести ці слова), ми маємо вже й мапу, єдиний наш безпосередній обов’язок — видобутися цілими й неушкодженими з цієї проклятущої країни.

— Казан цивілізації! — гримнув Челленджер.

— Каламар цивілізації, сер, — відповів Самерлі. — Мусимо зараз же повідомити світу про наші відкриття, і нехай собі подальші дослідження проводить хтось інший. Адже ви погодилися зі мною перед тим, як містер Мелоун поліз на дерево малювати мапу.

— Гаразд, — мовив Челленджер. — Я, зізнаюся, і сам буду спокійніший, коли лондонські приятелі знатимуть про наслідки нашої експедиції. Як виборсатися звідси, я ще собі не уявляю. Але не було ще жодної задачі, що її мій вигадливий мозок не спромігся би вирішити. Обіцяю, що від завтрашнього дня я всі свої розумові здібності віддам розв’язанню цієї проблеми.

На це ми пристали і, запаливши свічку, заходились обробляти накреслену мною мапу. Кожна деталь, що її я спостеріг із верхів’я дерев, знайшла собі місце на мапі.