Артур Дойль - Незвіданий світ

Обидва професори сіли й заходилися розглядати шматок за шматком залишки ігуанодона з відбитками зубів чи слідами велетенських пазурів напасника.

— Остаточного висновку все ж таки зробити не можна, — сказав професор Челленджер, розпластавши на своїх колінах здоровезний шмат білуватого м’яса. — Дані, що їх ми маємо, свідчать нібито про шаблезубого тигра, кістки якого знаходять іноді в наших печерах; але бачена нами тварина, безсумнівно, була значно більшою і, ймовірно, належала до плазунів. Я особисто більше схиляюся до алозавра.

— Або мегалозавра, — додав Самерлі.

— Правильно. Одним словом, це якийсь м’ясоїдний динозавр. Саме серед них і знаходимо ми найбільших хижих представників тваринного царства, що прикрашають і вшановують своєю присутністю наші музеї. — І Челленджер оглушливо засміявся, бо хоч як мало розумівся він на жартах, але свої власні завжди здавалися йому дуже дотепними.

— Що менше ви будете здіймати галасу, то краще, — нечемно зауважив лорд Джон. — Ми не знаємо, хто або що може почути вас. Якщо той зух з’явиться сюди по сніданок і застане нас тут, навряд чи воно буде дуже смішно. До речі, що то за знак на шкірі ігуанодона?

На лускатій тьмяно-чорній шкірі, трохи понад плечем, була якась кругла чорна пляма, що скидалася за кольором на асфальтову. Ніхто з нас не знав, що воно таке, хоч Самерлі й казав, ніби щось подібне бачив на тілі одного з молодих ігуанодонів два дні тому. Челленджер мовчав, але мав такий пишний і гордовитий вигляд, немовби міг, якби хотів, роз’яснити нам цю загадку. Нарешті лорд Джон звернувся безпосередньо до нього.

— Якщо ваша ясновельможність ласкаво дозволить мені розкрити рота, я охоче висловлюся з цього питання, — відповів той, силкуючись надати саркастичної нотки своєму голосу. — Я не звик, щоб до мене зверталися в спосіб, до якого, вочевидь, звикла ваша ясновельможність. Мені й на думку не спадало, що, перш ніж сміятись, я мушу спитати у вас дозволу на це.

Наш вразливий друг почав заспокоюватися лише тоді, коли Рокстон кілька разів його перепросив. Вгамувавшись трохи, Челленджер сів на звалене дерево, трохи осторонь від нас, і, за своїм звичаєм, висловив свою думку так, наче промовляв до аудиторії принаймні з тисячі слухачів.

— Щодо плями на шкірі ігуанодона, — сказав він, — то я погодився б із моїм другом і колегою — професором Самерлі, який стверджує, що то асфальт. Характер цього плато суто вулканічний, асфальт же, як ви знаєте, належить до глибинних утворень, тож, я думаю, він мусить бути тут у рідкому стані, і тварина просто доторкнулася до нього. Значно важливішим є питання про існування тут хижих чудовиськ, одне з яких залишило сліди свого перебування на цій галявині. Ми більш-менш правильно можемо встановити розмір плато. Поверхня його дорівнює приблизно середньому англійському графству. На цій обмеженій площі незчисленні сторіччя живуть декілька видів тварин, більшість яких давно вже зникла на решті поверхні Землі. Я завжди думав, що м’ясоїдні тварини через відсутність людей розмножилися тут настільки, що їм забракло харчу, і вони мусили або померти від голоду, або знайти іншу їжу. Як ми бачимо, цього не сталося. Доводиться гадати, що природа сама створила якісь перепони для такого безмежного збільшення кількості хижаків. Отже, одна з найцікавіших задач, що стоять перед нами, — дослідити, що то за перепони і як саме вони впливають на життя тварини. Сподіваюся, ми матимемо ще нагоду вивчити їх на хижих динозаврах.

— А я хотів би, щоб у нас ніколи не було такої нагоди, — вихопилось у мене.

Професор лише підвів свої кущаві брови, як то робить шкільний учитель, коли зачує якесь недоречне зауваження пустуна-учня.

— Може, професор Самерлі має якісь заперечення? — сказав він, і обидва вчені занурилися в розріджену атмосферу чистої науки, де можливість зменшення плодючості як один із чинників боротьби за існування протиставлялася зменшенню запасів м’ясної їжі.

Того ранку ми дослідили лише невеличку частину плато, старанно уникаючи наближатися до болота птеродактилів і йдучи на схід, а не на захід від струмка. В цьому напрямку місцевість була ще більш лісиста, а земля вкрита хмизом настільки, що ми ледве посувалися вперед.

До цього часу я розповідав вам лише про страхи Країни Мепл-Байта, але був у неї й другий бік. Цілий ранок ми йшли між гарних квіток, здебільшого, білих і жовтих, бо, як кажуть наші професори, то первісні кольори забарвлення рослин. Часто-густо квітковий килим сягав нам колін, а міцні приємні пахощі п’янили наші голови. Звичайні англійські бджоли бриніли в золотому сонячному промінні. Віття багатьох дерев гнулося підвагою плодів, почасти відомих нам, почасти незнаних. Збираючи подзьобані птахами фрукти, ми уникали небезпеки отруїтися і вносили чарівну різномаїтість у свій раціон. У хащах, які ми перетинали, була купа стежок, проторованих звірами, а на болоті ми знайшли безліч слідів якоїсь дивної форми й чимало відтисків лап ігуанодона. В одній улоговині ми бачили, як паслося стадо цих велетенських тварин, і лорд Джон запевняв, ніби в підзорну трубу видно було, що в них шкіра забризкана асфальтом. Чим пояснити це дивне явище, ми так і не могли збагнути.