Артур Дойль - Незвіданий світ

Ще один спогад лишився в мене від того дня, і ним я закінчу свій лист. Професори, роздратовані, безперечно, своїми поразками, із запалом сперечалися про те, чи належать наші напасники до роду птеродактилів або вони є диморфодонами, і пускали шпильки один до одного. Щоб не чути їх, я відійшов трохи вбік і, сівши на корч зваленого дерева, закурив сигару.

— Слухайте, Мелоун, — сказав лорд Джон, підсаджуючись до мене, — ви добре пригадуєте місцину, де сиділи тварини?

— Цілком виразно уявляю її собі.

— То було щось схоже на кратер вулкана. Чи не так?

— Я так думаю.

— А ви помітили, який там ґрунт?

— Скелі.

— А край води, де росте очерет?

— Якийсь голубуватий. Схоже на глину.

— Правильно. Кратер, заповнений синьою глиною.

— А в чім річ? — зацікавився я.

— Та ні в чім, — відповів Рокстон і пішов до вчених сперечальників. Їхній дует ще не завершив виконання: різкий голос Самерлі то стихав, то посилювався, а йому підспівував гучний бас Челленджера. Я не згадав би про зауваження лорда Джона, якби вночі не почув ще раз, як він бурмоче: «Синя глина... синя глина в кратері вулкана». То були останні слова, що я чув, перш ніж поринув у міцний сон.

Лорд Рокстон не помилився, сказавши, що укуси огидних створінь отруйні. Вранці другого дня ми з Самерлі були зовсім хворі: нас тіпала пропасниця й боліло все тіло. Коліно Челленджера набрякло так, що він ледве пересувався. Через це ми цілий день перебували в таборі, скільки ставало сили, допомагаючи лордові зміцнювати єдиний наш захист — колючий мур форту. Пригадую, мене цілий день гнітило почуття, що хтось — і дуже зблизька — стежить за кожним нашим рухом, але хто саме й звідки, я не знав.

Враження від цього було таке неприємне, що я поділився ним із Челленджером, але професор списав усе на мозкове збудження внаслідок пропасниці. Раз-у-раз я притьмом озирався навкруги, певний, що помічу щось, і завжди бачив тільки темну груду віття або врочистий морок листяного склепіння дерев над нашими головами. А втім, упевненість, що хтось злосливий десь тут, зовсім близько, у мене дедалі збільшувалась. Я згадав про курупурі — індіанське чудовисько, лукаве й жорстоке — і ладний був повірити, що то воно лякає зухвальців, які насмілилися відвідати його священну обитель.

Тієї ж ночі (третьої ночі нашого перебування в Країні Мепл-Вайта) ми пережили такий страх, який назавжди закарбувався в нашій пам’яті. Ми всі спали коло вогнища, що вже погасало, коли нас розбудили, або точніше — висмикнули з дрімоти, жахливі зойки та крики. Таких звуків мені ще ніколи не доводилося чути. Не знаю жодного звуку, з яким можна було би порівняти оглушливий лемент, що виходив із місця на відстані кількасот ярдів від нашого табору. Він різав вуха, наче свистіння паротяга. Втім, свисток паротяга видає чистий і рівний високий звук, а цей крик був значно нижчий і сповнений жаху й страшенних мук. Ми затулили вуха, аби не чути його. Я вкрився холодним потом, і серце стиснулося від жалю. В цьому страшному передсмертному крику наче поєдналися всі страждання життя й усі душевні муки. І цьому пронизливому лементу недоладно вторував переривчастий низький регіт, що виходив, вочевидь, із чиїхось потужних грудей і виявляв задоволення та радість. Страховинний дует тривав три-чотири хвилини і розбудив усе птаство, що спало серед листя на деревах. Раптом усе стихло так само несподівано, як і почалося. Перелякані, ми довгий час сиділи мовчки. Потім лорд Джон кинув у вогнище оберемок хмизу, й червоне полум’я осяяло збуджені обличчя моїх товаришів і замигтіло між суччям над нашими головами.

— Що воно таке? — прошепотів я.

— Довідаємося завтра вранці, — відповів лорд Джон. — В усякому разі, це було зовсім близько від нас. Не далі, як на галявині.

— Нам пощастило бути слухачами передісторичної трагедії, що відбулася серед очерету якогось юрського болота, де більше чудовисько знищило менше, — сказав Челленджер, і я ніколи не чув, щоб голос його звучав настільки урочисто. — Людина, безперечно, виграла, з’явившись на світ не за ранніх періодів творіння. За перших часів життя на землі існували такі страховиська, що їх вона не подолала б ні зброєю, ні своєю мужністю. Як можна протиставити пращу, ломаку чи стрілу такій силі, як, скажімо, та, що загинула сьогодні вночі? Та й сучасна рушниця була б ні до чого проти цієї потвори.

— Я охоче випробував би мою маленьку приятельку, — промовив лорд Джон, голублячи свою рушницю.