Артур Дойль - Незвіданий світ

— Біжіть до лісу й тримайтеся вкупі! — скрикнув Рокстон, хапаючи свою рушницю. — Вони щось задумали.

Щойно ми зібралися відступати, як коло самців наблизилося настільки, що тварюки майже торкалися наших облич своїми крилами. Ми били їх прикладами, та навряд чи вони це відчували. Раптом із гудючого кола довгих ший вистромилась одна, і хижий дзьоб ударив по нам. Ще раз і ще. Самерлі зойкнув і рукою затулив закривавлене обличчя. Мене штовхнули в потилицю, і я ледве не зомлів від того штовхана. Челленджер упав на землю, і коли я нахилився, щоб допомогти йому підвестися, другий потиличник кинув і мене просто на професора. Тієї ж таки миті я почув постріл мисливської рушниці лорда Джона і, глянувши вгору, побачив, як один із птеродактилів з перебитим крилом, широко роззявленим дзьобом і хижими червоними очима тріпається на землі, наче диявол на середньовічних малюнках. Несподіваний шум уразив його товаришів, і вони, знявшись угору, знову почали кружляти над нашими головами.

— Ну а тепер, — гукнув лорд Джон, — тікаймо, бо інакше загинемо.

Ми майнули навпростець серед кущів, та край самого лісу чудовиська наздогнали нас і повалили Самерлі на землю. Ми підняли його й кинулися піддерева. Тут ми були в безпеці, бо між гілок тварини не могли розгорнути свої велетенські крила. Пошарпані й понівечені, пошкутильгали ми до «Форту Челленджера», але довго ще бачили їх. Вони літали в далекій блакиті, нагадуючи лісових голубів, і, безперечно, стежили за нами. Тільки діставшись самої гущавини лісу, позбулися ми своїх переслідувачів.

— Надзвичайно цікавий і показовий випадок, — сказав Челленджер, коли ми нарешті спинилися і він водою зі струмка обливав напухле коліно. — Тепер, Самерлі, ми чудово обізнані з поведінкою озвірілих птеродактилів.

Самерлі тим часом змивав кров із рани на лобі, а я перев’язував поранену шию. У лорда Рокстона був відірваний рукав куртки, але зуби звіра лише торкнулися тіла.

— Варто відзначити, — вів далі професор, — що в нашого юного друга — колота рана, тоді як лордові відкусили рукав. Я дістав доброго стусана в голову, заподіяного крилом. Отже, бачимо щонайрізноманітніші способи захисту.

— Ми ледве-ледве врятувалися, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Не можу уявити собі кінця гіршого, ніж смерть від цього мерзенного гадюччя. Я не хотів стріляти, але, далебі, вибору не було.

— Якби не ви, ми загинули б, — упевнено сказав я.

— Думаю, проте, що нам це не пошкодить, — відповів Рокстон. — Тут, у лісі, нерідко валяться або розколюються дерева, і хрускіт їх дуже нагадує звук пострілу з рушниці. А тепер, як на мене, досить із нас на сьогодні всіх цих пригод. Ходімо краще до табору та пошукаймо в нашій аптеці карболки. Хтозна, яку отруту несуть у своїх дзьобах ці гади.

Напевне, від самого сотворіння світу ніхто не мав стільки пригод протягом одного дня. Та доля приготувала для нас іще одну несподіванку. Ідучи весь час берегом струмка й діставшись нарешті до «Форту Челленджера», ми побачили колючу барикаду неушкодженою й сподівалися, що наші митарства на сьогодні добігли кінця. Та відпочивати нам не довелося. Незважаючи на те, що ворота були незаймані, огорожа стояла неушкоджена, ми одразу відчули, що за нашої відсутності хтось навідався в табір. Слідів від ніг не лишилося ніяких, і тільки поламані гілки крислатого дерева гінкго вказували на дорогу, якою непроханий гість прийшов і повернувся назад. Про його міць та злосливість свідчив стан наших запасів. Усі вони безладно валялися на землі. Цинковий ящик із м’ясними консервами було потрощено на гамуз, а його вміст — знищено. Знову почуття невиразного жаху сповнило наші душі, і ми перелякало вдивлялися в тіні, що почали вже лягати круг нас. У кожній із них увижався нам якийсь страшний привид. Як приємно було почути голос Замбо і, підійшовши до краю плато, побачити на верхівці скелі його привітне обличчя!

— Все гаразд, містер Челленджере, все гаразд, — кричав він. — Я лишається тут. Не бояться. Ви завжди знайдете мене, коли захочете.

Споглядаючи чесного негра і безкраю рівнину, що простиралася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що все ще перебуваємо на землі, живемо в двадцятому столітті, а не перенеслися на якусь чужу, молоду віком планету. Важко було уявити собі, що фіалкова лінія на далекому обрії межує з великою рікою, якою снують пароплави, і люди на них розмовляють про свої пусті буденні справи, тоді як ми, загублені серед істот давноминулої доби, можемо лише тоскно дивитись у той бік.