Артур Дойль - Незвіданий світ

— А як назвемо ми це? — олівець Челленджера спинився на великій білій плямі озера.

— Чого б оце вам не скористатись нагодою та не увічнити ваше ім’я? — з властивою йому уїдливістю спитав Самерлі.

— Запевняю вас, сер, що потомки пам’ятатимуть і шануватимуть мене з багатьох інших причин, — сухо відповів Челленджер. — Лише неукам потрібні ріки та гори, щоб було з чим зв’язати своє ім’я. Я таких пам’ятників не потребую.

Самерлі, двозначно посміхаючись, хотів був учинити новий напад, але лорд Джон поспішив втрутитись у їхню розмову.

— Це вам, мій голубе, належить право охрестити озеро, — сказав він. — Ви побачили його перший, і, чорт забирай, якби вам заманулося назвати його озером Мелоуна, ніхто з нас не заперечував би.

— В жодному разі, — ствердив Челленджер. — Нехай наш юний друг підбере йому назву сам.

— Тоді, — мушу зізнатись, я почервонів, — нехай то буде озеро Гледіс.

— Чи не здається вам, що «Центральне озеро» було б красномовнішим? — зауважив Самерлі.

— Я настоював би на озері Гледіс.

Челленджер співчутливо глянув на мене і глузливо похитав своєю великою головою.

— Молодь, молодь, — сказав він. — Нехай зветься озеро Гледіс.

Я казав уже, а може, й не казав — останні дні пам’ять щось зраджує мене, — що аж розжеврівся від гордощів, коли троє таких людей, як мої супутники, подякували мені, коли не за спасіння експедиції, то принаймні за те, що я позбавив їх зайвого клопоту. Як наймолодший член нашої громади і щодо віку, і щодо досвідченості, і щодо знання, витривалості, одне слово, щодо всього, що робить із юнака чоловіка, я спершу лишався нібито в тіні. Тепер я взяв реванш й страшенно тішився самою думкою про це. Леле! Як часто слава передує падінню. Самозадоволення, а разом із ним і самовпевненість, тієї ж таки ночі спричинили найжахливіші події у моєму житті. Ще й нині, коли я згадую про них, волосся в мене стає сторчма.

Перебіг подій був приблизно такий. Те, що я бачив із дерева, вкрай схвилювало мене, і я ніяк не міг заснути. Самерлі вартував, сидячи коло вогнища з рушницею між колін. Він куняв, і його гостра козляча борідка кумедно трусилася кожного разу, як він ловив окунів. Лорд Джон, загорнувшись у південноамериканське пончо, спокійно спав, і тільки лунке хропіння Челленджера порушувало лісову тишу. Місяць уповні ясно світив на небі. У повітрі віяло нічною прохолодою. Чудова ніч для прогулянки! І раптом у мене майнула думка: а чому б ні? Уявіть собі, що я тихесенько виберуся з табору, добудуся до центрального озера, а вранці повернуся з якимись важливими новинами. Хіба ж це не примусить моїх товаришів поважати мене ще більше — як з усіх боків гідного їх компаньйона? А тоді, якщо Самерлі напосідатиме на Челленджера, щоб той винайшов спосіб спуститися звідси, і ми повернемося таки до Лондона, обізнані з таємницями центральної частини плато, я ж буду єдиною людиною в світі, що бачила їх на власні очі. Я згадав Ґледіс та її фразу: «Героєм можна бути скрізь». Мені здавалося, я чую її голос, коли вона промовляє це. Згадав я й про Мак-Ардда. Яку чудову статтю на три шпальти вмістить наша «Газетт»! Який блискучий початок кар’єри славетного журналіста! На найближчу війну нікого іншого, окрім мене, не відправлять у якості кореспондента. Я взяв рушницю, напхав у кишені патронів, розсунув колючі кущі й безгучно вислизнув за огорожу. Останній мій погляд був спрямований на Самерлі — абсолютно нікчемного вартового, що сидів перед багаттям і, наче лялька, механічно хитав головою.

Не здолавши й ста ярдів, я почав уже каятись, що занадто кваплюся. Десь у цих нотатках я казав уже, що в мене надмірно буйна уява, яка заважає мені бути дійсно відважною людиною. З другого боку, я занадто боюся здаватися боягузом. Цей страх саме й штовхав мене вперед. Я просто не міг би вже повернутися з порожніми руками. Якби навіть мої товариші й не кинулися мене шукати і ніколи не довідалися про мою легкодухість, я однаково соромився би сам себе. А втім, моє становище примушувало мене здригатися від жаху, і я радо віддав би все, що мав на той момент, аби справа закінчилася щасливо.

А в лісі було неспокійно, незатишно. Дерева росли так тісно, і листя на них було таке рясне, що я не бачив місяця, і лише подекуди крізь листяне мереживо поблискувало наді мною зоряне небо. Коли очі призвичаїлися до мороку, я почав відрізняти різні ступені темряви. Стовбури дерев ще можна було бачити, зате просвітки між них — чорні, як вугілля, — нагадували отвори печер, тож я раз-у-раз тремтів, проходячи повз них. Мені спали на думку розпачливі крики закатованого ігуанодона — жахливі крики, що минулої ночі розбудили нас. Я згадав освітлену ліхтарем лорда Джона роззявлену закривавлену пашу. Тепер я був саме в тих місцях, де полює жахливе невідоме страховисько. Щохвилини воно могло вихопитись із тіні й кинутися на мене. Я спинився, видобув із кишені патрон і хотів уже зарядити зброю. Раптом серце в мене обірвалося — я взяв із собою не гвинтівку, а мисливську рушницю.