Артур Дойль - Незвіданий світ

Видобутись із ями для людини, яка вміє лазити, було неважко, але я довго вагався, боячись знову зустріти страшне створіння, що трохи не занапастило мене. Хіба ж не могло воно пантрувати за мною, сховавшись десь за кущем? Я насмілився вилізти тільки тоді, коли згадав розмови Челленджера та Самерлі з приводу властивостей великих плазунів. Обидва вони казали, що в їхніх черепних коробках майже нема місця для мозку, що вони зовсім дурні і що саме через це й зникли, не зумівши пристосуватись до мінливих обставин життя.

Якби тварина лежала та чекала на мене, це означало б наявність у неї певних розумових здібностей, зокрема здібності зв’язувати причини з наслідками. Більш імовірно, що дурне створіння, діючи виключно інстинктивно, припинить своє полювання, коли побачить, що мене вже нема, і подасться шукати нову здобич. Я видряпався на край ями й озирнувся. Зорі згасали, небо білішало, і приємний вранішній вітерець пестив моє обличчя. Я ніде не бачив і не чув свого ворога. Вилізши з ями, я сів коло неї, готовий зараз же плигнути туди знову, щойно з’явиться будь-яка небезпека. Заспокоєний абсолютною тишею і світанком, я набрався духу й попрямував до стежки, що нею я біг раніше. За деякий час я знайшов кинуту мною рушницю, а трохи згодом розшукав і свого проводиря — струмок. З острахом оглядаючись назад, я вже знайомою дорогою направився до табору.

І раптом на думку мені спали мої відсутні компаньйони. У чистому ранковому повітрі почувся лункий звук пострілу з рушниці. Я спинився й став прислухатися — нічого. На мить в моїй голові майнуло побоювання, чи не спіткало їх яке лихо. Але зараз же я знайшов і більш просте та природне пояснення. Був уже білий день. Мою відсутність, безперечно, помітили. Вони вирішили, що я заблукав у лісі, й стрельнули, щоб указати мені, де розташований наш форт. Щоправда, ми умовилися не стріляти без потреби, та, гадаючи, що я в небезпеці, вони не стали б вагатися. Отже, треба було поспішати, щоб заспокоїти їх.

Я був стомлений та виснажений і не міг іти так хутко, як хотів би. Нарешті переді мною постали добре знайомі місця. Ліворуч — болото птеродактилів; просто переді мною — галявина ігуанодонів. Тепер між мною й «Фортом Челленджера» лежала вузенька смужка лісу. Ніхто не вітає мене. Від цієї тиші стискається серце. Я прискорюю ходу й починаю бігти. Загорожа стоїть у такому стані, як я залишив її, відходячи, але ворота відчинені. Я кидаюся всередину. В очі мені в холодному вранішньому світлі впадає жахливе видовисько. Всі наші речі безладно валяються на землі, і моїх товаришів нема, а край згарища від згаслого багаття трава замащена чимось червоним: то огидна калюжа крові.

Несподіванка була надто велика, і деякий час я нічого не міг уторопати. Невиразно, немов уві сні, пригадую, як я бігав круг табору і в нестямі кликав товаришів. Ніхто не озвався в мовчазній сутіні лісу. Жахлива думка, що я ніколи вже не побачу їх, що, не маючи змоги спуститись із плато, я назавжди лишуся сам у цій країні й житиму серед цих потвор, доводила мене до розпачу. Я ладен був рвати на собі волосся, битися головою об землю. Тільки тепер зрозумів я, наскільки потрібні були мені мої компаньйони — самовпевнений Челленджер, насмішкуватий Самерлі, холодний Рокстон. Без них я був, мов дитина в темній кімнаті, — безпорадний і безсилий. Я не знав, куди йти і з чого почати.

Отямившись трохи, я спробував з’ясувати, яке лихо могло так несподівано спіткати моїх товаришів. Цілковите безладдя в таборі свідчило про те, що вони зазнали нападу, і постріл, безперечно, позначав перший момент атаки. Те, що я чув тільки один постріл, показує, що все відбулося протягом одної секунди. Рушниці лежали на землі, і в одній із них — лорда Джона — бракувало патрона. Ковдри Челленджера та Самерлі лежали коло вогню. Отже, їх застали, коли вони спали. Ящики зі зброєю та їстівним валялися скрізь уперемішку з нашими фотоапаратами й касетами. Але жодна з касет не зникла. З другого боку, зникла вся провізія, яку ми витягли з ящиків, а її, я пригадував, було чимало. Значить, напад учинили звірі, а не люди, бо інакше в таборі не залишилося б нічого.

А коли це тварини або якась одна самотня тварина, що ж тоді сталося з моїми товаришами? Лютий звір, напевно, розшарпав би їх, але тоді я знайшов би їхні рештки. Правда, тут була калюжа крові, яка ніби вказувала на кровопролиття. Чудовисько, що гнало мене вночі, вільно могло віднести свою жертву так само, як кіт відносить мишу. В такому разі решта побігла б навздогін. Тоді вони взяли б із собою рушниці. Що більше працював мій запаморочений втомлений мозок, то менше я розумів. Я обшукав поблизу ліс і не знайшов жодного сліду, що міг би дати мені хоч якесь пояснення того, що тут відбулося. Одного разу я навіть заблукав, і лише щасливий випадок допоміг мені знову дістатися табору.