Артур Дойль - Незвіданий світ

Зненацька в мене майнула думка, що трохи заспокоїла мене. Адже я був не зовсім сам. Унизу, коло підніжжя скелі, сидить наш вірний Замбо, і мені достатньо лиш гукнути його. Я підійшов до краю плато й подивився вниз. Він загорнувся в ковдри й спав біля вогнища. На моє здивування, напроти нього сидів якийсь чоловік. Від радощів серце моє закалатало сильніше — я подумав був, що хтось із моїх компаньйонів спромігся спуститись із плато. Та другий погляд позбавив мене цієї надії. Проміння сонця, що сходило, осяяло обличчя незнайомця. То був індіанець. Я голосно крикнув і почав вимахувати хусточкою. Замбо зараз же підвів голову, махнув рукою й побіг до скелі. Невдовзі він стояв уже на одному рівні зо мною і, глибоко засмучений, слухав мою розповідь.

— Напевне, їх забрав диявол, містере Мелоун, — сказав він. — Ви потрапили до нечистого, і він забирає вас усіх. Слухайте поради, містере Мелоун, злазьте якнайшвидше, поки він не забрав і вас.

— Як я можу злізти, Замбо?

— Містере Мелоун, киньте сюди мотузки. Я прив’язати їх до пня, і вам є міст.

— Ми думали вже про це. Але тут немає мотузок, які витримали б нас.

— Пошліть по мотузки, містере Мелоун.

— Кого ж я пошлю й куди?

— Пошліть у село до індіанців. В індіанців багато мотузок. Там, унизу, є індіанець. Пошліть його.

— Хто він?

— Один із наших індіанців. У нього все відняли та побили. Він повернувся. Тепер він готовий узяти листа, принести мотузки — будь-що.

Узяти листа. Чом би й ні? Може, він приведе й допомогу; але в усякому разі з листа всі довідаються, що ми загинули не марно, і відомості про всі наші відкриття дійдуть до наших друзів там, удома. У мене є вже два завершені листи. Протягом дня я встигну дописати третій і довести історію наших пригод до сьогоднішнього дня. Індіанець може віднести його. Я загадав Замбо повернутися на скелю ввечері, а сам провів цей довгий день на самоті, описуючи свої власні пригоди минулої ночі. Я склав також цидулку, що її мали передати якомусь білому купцеві або капітанові пароплава. У ній я благав прислати нам линви і вказував, що від цього залежить наше життя. Все це, так само, як і мій гаманець із трьома фунтами стерлінгів, я кинув увечері Замбо. Гроші я просив передати індіанцеві й обіцяв йому вдвічі більшу суму, якщо він принесе линву.

Тепер вам зрозуміло, дорогий містере Мак-Ардл, якими шляхами дійшли до вас мої листи, а в разі якщо ви ніколи більше не почуєте про вашого кореспондента, знатимете і його долю. Я занадто втомлений і пригнічений, щоб складати зараз же якісь плани. Завтра подумаю, чи можу я залишатися в нашому таборі, і піду шукати сліди моїх безталанних компаньйонів.

На заході сонця на просторій рівнині піді мною з’явилася самотня постать індіанця — єдиної нашої надії на спасіння. Я стежив за ним очима, доки він не зник у забарвленому в рожевий колір вечірньому тумані, що прослався між далекою річкою і мною.

Уже зовсім поночі повернувся я до нашого сплюндрованого табору. Останнє, що я бачив, — червонуватий блиск вогнища Замбо. То була єдина світла точка в цілому світі внизу, так само, як і в моїй засмученій душі. Проте тепер я почувався краще. Мене заспокоювало те, що я спромігся надіслати листи. Хоч там що тепер із нами станеться, наші імена не загинуть разом із нашими тілами, а залишаться назавжди пов’язаними із наслідками нашої праці.

Моторошно було подумати про ночівлю в цьому бездольному таборі. Ще небезпечніше — спати серед хащ. Треба вибирати те або те. З одного боку, розважливість радила мені пильнувати, з другого — природа запевняла, що пильнувати я неспроможний. Я хотів був стеребкатися на дерево гінкго, та на його рівному стовбурі не було жодної вигідної гілки, і я, безперечно, впав би й скрутив собі шию, щойно почав би дрімати. Довелося злазити на землю й обмірковувати, що ж його робити. Нарешті, я затулив вхід до табору, запалив у трьох кутках його вогнища, хутко повечеряв і заснув міцним сном. Пробудження було незвичайним і вельми приємним для мене. Рано-вранці, коли тільки починало займатися на день, чиясь рука лягла мені на плече. Прокинувшись і простягнувши руку до рушниці, я скрикнув від радості — у холодному сірому світанку поряд із собою я побачив лорда Джона!

То був він, а разом із цим, то був і не він. Я залишав його спокійного, коректного, чепурно вдягненого. Тепер, блідий, з блискучими очима, він ледве зводив дух, як людина, що довго й прудко бігла. Його худорляве обличчя було подряпане й закривавлене; вбрання — пошматоване; капелюх — зник. Я здивовано дивився на нього, але він не дав мені часу поставити йому бодай одне запитання. Говорячи, він водночас нестямно перекидав усі наші пожитки.