— Я теж вчинив би так, аби потішити вас.
— Це треба робити не тільки мені на потіху. Ви повинні піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така вже ваша природа, тому, що чоловіче начало всередині вас потребує прояву. Ось, наприклад, ви писали про вибух на вугільній копальні у Вігані. А чому б вам було не спуститися туди самому і не допомогти людям, які задихалися від задушливого газу?
— Та я й спускався.
— Ви ніколи не казали мені про це.
— Не було про що розводитись.
— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Сміливий вчинок.
— Я мусив це зробити. Ви ніколи не напишете гарної статті, якщо не відвідаєте особисто місця пригоди.
— Який прозаїчний мотив! Це зводить нанівець усю романтику. Але все одно я дуже тішуся, що ви спускалися в шахту.
Я не міг не поцілувати простягнутої мені руки — стільки грації та гідності було в цьому русі.
— Ви, напевно, вважаєте мене навіженою, яка ще й досі не може розлучитися з дівочими мріями. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не зважати на них — це вже стало частиною моєї плоті й крові. Якщо я колись і візьму шлюб, то тільки з якоюсь славетною особою.
— А чому б вам і не вийти заміж! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, які захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати — і побачите, до чого я здатний. Ви ж тільки-но казали, що ми мусимо самі знаходити нагоду, аби виявити своє геройство, а не чекати, доки та нагода сама припливе нам у руки. Подивіться на Кляйва — якийсь клерк, а завоював Індію. Свідчуся небом, і в наше віконце загляне сонце!
Мій ірландський запал викликав усмішку Ґледіс.
— Чому б ні? — сказала вона. — У вас є всі потрібні дані — молодість, здоров’я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер... тепер я страшенно радію, що мої слова спричинили такий ваш настрій.
— А коли б я зробив?..
Тепла оксамитова рука затулила мені рота.
— Годі вже, сер! Ви і так уже на півгодини запізнилися до редакції. У мене просто не вистачало духу нагадати вам про це. Але з часом, якщо ви завоюєте собі місце у світі, ми, гадаю, повернемося до нашої сьогоднішньої розмови.
Ось як сталося, що того листопадового туманного вечора я наздоганяв трамвай до Кембервелу [4] Кембервел — назва району в Лондоні.
з розпаленим серцем і рішучим наміром не чекати й доби, аби вчинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи була на величезній земній кулі хоча б одна людина, яка могла би передбачити, яких неймовірних форм набуде це геройство і яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?
Читачеві може здатися, що цей вступний розділ не має нічого спільного з подальшими подіями. А втім, без нього не було б ані цих подій, ані розповіді про них. Порвати, як то зробив я, з минулим і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає зусиль до здійснення геройського вчинку. Уявіть, як провів я — зовсім незначна величина — вечір у редакції «Дейлі-газетт», де всі мої думки були зосереджені лише на тому, як стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Невже через жорстокосердя чи через дитячу примху зажадала вона, щоб я задля її піднесення ризикував своїм життям? Гадаю, таке питання може постати в голові людини літньої — аж ніяк не палкого двадцятитрьохлітнього юнака, якого трусить пропасниця першого кохання.
Розділ II
Спробуйте щастя в професора Челленджера
У нашій «Дейлі-газетт» мені завжди подобався Мак-Ардл, старий, буркотливий, згорблений від постійного сидіння редактор розділу «Свіжі новини». Гадаю, що і я був йому до вподоби. Звичайно, головну роль у конторі відігравав Бомонт. Але Бомонт перебував у розрідженій атмосфері олімпійських висот, і звідти його могли стягнути тільки речі розміром не менші за міжнародну кризу або падіння міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував коридорами до своєї святині, і очі його дивились у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи Перською затокою. Він був недосяжним для нас. Мак-Ардл працював безпосередньо з Бомонтом, і у всіх наших справах ми зверталися саме до цього редактора. Коли я ввійшов до його кабінету, старий кивнув мені і зсунув окуляри на свою лисину.
— Ну що ж, містере Мелоун, як я чув, працюєте ви добре, — промовив він із приємним шотландським акцентом.
Я схилив голову.
— Вибух у вугільних копальнях ви спромоглися описати напрочуд гарно. Не гіршою була й пожежа в Саусворку. Безперечно, ви маєте хист до описів. Що ви хотіли мені сказати?
Читать дальше