Артур Дойль - Незвіданий світ

— Не знаю, Гледіс. Я, бачте, можу розмовляти спокійно і з... і з начальником станції... — Сам не розумію, звідки він взявся, цей начальник, але хоч там як, він раптом виріс перед нами і розсмішив нас обох. — Та розмови з начальником станції мене анітрохи не задовольняють. Я хотів би обіймати вас, відчувати вашу голівку в себе на грудях і, о Гледіс, бажав би...

Побачивши, що я маю серйозний намір продемонструвати деякі зі своїх бажань, Гледіс підхопилася.

— Ви все зіпсували, Неде! — з докором мовила вона. — Як же буває добре та просто доти, поки не станеться таке. Як шкода... Невже ви не вмієте стримувати себе?

— Тож ненавмисно, — захищався я. — Це сама природа. Це — кохання...

— Може, коли кохання взаємне — коли кохають обидва, воно й виходить інакше. Я принаймні ніколи не відчувала такого потягу.

— Але мусите відчувати. З вашою вродою, з вашим серцем... Гледіс, люба, ви створені для найпристраснішого кохання! Ви мусите покохати!

— Треба чекати, щоби любов зродилася.

— Чому б вам не покохати мене, Ґледіс? Що вам заважає: то моя зовнішність стає на заваді чи щось інше?

Її обличчя трохи проясніло. Вона простягла руку — чудовий, ласкавий і доброзичливий жест! — і відхилила мою голову назад. А потім із посмішкою задумливо подивилася мені просто в очі.

— Ні, не те, — промовила вона нарешті. — Ви хлопчик не марнославний, і я можу щиро зізнатися, що річ не в тім. Усе набагато серйозніше, ніж видумаєте.

— Моя вдача?

Ґледіс суворо хитнула головою.

— Що мені зробити, щоб поліпшити її? Сідайте, люба. Обіцяю, більше не буду. Сідайте-но лиш. Ось, а тепер розповідайте...

Вона підозріло глянула на мене, і той погляд припав мені до душі набагато більше, ніж уся її чистосерда довірливість. Скільки ж іще в нас примітивного та звірячого помічаєш, коли дивишся не крізь рожеві окуляри... А може, то мені так здалося. Хоч там як, але Ґледіс сіла.

— Ну а тепер скажіть, чого мені бракує?

— Бракує... О ні... Я... кохаю іншого, — зізналася вона.

Тепер настала моя черга підхопитися зі стільця.

— Нікого... зокрема. Не лякайтеся, я кажу про свій ідеал, — пояснила Ґледіс, зі сміхом споглядаючи, як змінилося моє обличчя. — У житті мені така людина ще не зустрілася.

— Розповіси мені про нього. На кого він схожий?

— Він багато в чому дуже схожий на вас.

— О, як це мило з вашого боку... Тоді чого ж мені бракує? Хоча б одне слово. Ким він повинен бути — членом товариства тверезості чи вегетаріанцем? Чи, може, він літун, теософ або взагалі надлюдина? Я спробую стати ним, Гледіс. Тільки скажіть мені, що саме вам у ньому до вподоби.

Така пружність мого характеру викликала в неї усмішку.

— Перш за все, гадаю, мій ідеал не сказав би такого, — відказала вона. — Це людина твердої, суворої вдачі, і її не бентежать примхи якоїсь дурнуватої дівчини. Передусім він мусить буди людиною, яка вміє діяти і сміливо дивиться смерті в очі. Людина великих вчинків і з незвичайним минулим. Я покохала би не чоловіка, а здобуту ним славу, бо та слава відбивалася би й на мені. Згадайте-но Ричарда Бертона. Коли я читаю написану його дружиною біографію, я розумію, чому вона так кохала цього чоловіка. А леді Стенлі! Чи читали ви останній розділ книжки про мандрівки її чоловіка? Ось перед якими чоловіками повинна схилятися жінка! Ось любов, яка не применшує, а звеличує. Весь світ шануватиме жінку, яка надихнула на великі діяння!

Гледіс здавалася такою прекрасною в цю хвилину, що я мало не порушив піднесеного тону нашої бесіди. Проте мені пощастило опанувати себе.

— Але ж не можуть всі бути Стенлі та Бертонами, — зауважив я. — До того ж не завжди й нагода трапляється. Принаймні мені з цим не пощастило, та коли вона трапиться, я неодмінно скористаюся нею.

— Нагода є завищи. Вона трапляється на кожному кроці. У тому й суть мого ідеалу, що він сам рухається назустріч подвигу. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його, мов живого. Так, людина сама творить свою славу. Чоловіки повинні здійснювати подвиги, а жінки — винагороджувати героїв любов’ю. Згадайте-но того молодого француза, який кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але про подію оголосили заздалегідь, і він не мав наміру її відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль [3] Миля — міра довжини, не однакова в різних країнах. , кудись у самий центр Росії, де цей сміливець і опустився. Ось про таку людину я кажу! Подумайте про жінку, яка його кохає. Напевно, інші неабияк заздрять їй! Нехай же і мені заздрять, що мій чоловік герой!