Ричард Морган - Видозмінений вуглець

Я позирнув на Девідсона.

— Яка дистанція?

— Сто кілометрів, — молодий ірокез у світлі свого екрана раптом почав здаватися дуже компетентним. — Сигнал запускається лише пошуком. Він не випромінюється, якщо ми вас не викликаємо. Це цілком безпечно.

Я знизав плечима.

— Гаразд. Куди ти хочеш її ввести?

Ортеґа підвелася, тримаючи в руках голку.

— У м’язи шиї. Гарненько та близько до твоєї пам’яті на той випадок, якщо тобі відрубають голову.

— Чарівно.

Я зіп’явся на ноги й повернувся спиною, щоб Ортеґа ввела голку. У канатах м’язів біля основи мого черепа спалахнув біль і одразу вщух. Ортеґа поплескала мене по плечу.

— З тобою все. Він є на екрані?

Девідсон натиснув на пару кнопок і задоволено кивнув.

Переді мною Баутіста кинув на сидіння комплект грав-тримача. Ортеґа позирнула на свій годинник і потягнулася по ще один підшкірник.

— Тридцять сім відсотків, — сказала вона. — Готовий до Великого Морозу?

Це скидалося на занурення в діаманти.

Коли ми дісталися «Голови у хмарах», наркотик уже позбавив мене більшості емоційних реакцій, і все набуло різких і блискучих обрисів сирих даних. Ясність матеріалізувалася, перетворилася на плівку розуміння, яка вкривала все, що я бачив і чув навколо. Стелс-костюм і грав-тримач здавалися самурайською бронею, а витягнувши з кобури станер, аби перевірити його налаштування, я відчув схований у ньому заряд як щось матеріальне.

Це була єдина милосердна фраза у синтаксисі зброї, якою я оперезався. Решта були реченнями, що недвозначно свідчили про смерть.

Осколковий пістолет, заряджений павучою отрутою, тулився до моїх нижніх ребер навпроти станера. Я розширив отвір дула. З відстані п’яти метрів він мав здолати цілу кімнату супротивників одним пострілом без віддачі та в цілковитій тиші. Сара Сахіловська передає привіт.

У кишеньці на моєму лівому стегні була закріплена дозаторна обойма з термітними мікрогранатами, кожна з яких була не більша й не товща за дискету для даних. У пам’ять про Іфіґенію Дім.

У мене на передпліччі, наче останнє слово, ховався в нейропружинних піхвах під стелс-костюмом ніж «Теббіт».

Я згадав про холод, який наповнював мене за стінами «Закритого простору Джеррі», однак не відчув його у кришталевих глибинах «старого з косою».

Час виконувати завдання.

— Видно ціль, — гукнув пілот. — Не хочете підійти й поглянути на цю крихітку?

Я позирнув на Ортеґу, вона знизала плечима, і ми обоє пішли вперед. Ортеґа сіла біля ірокеза й натягнула на себе гарнітуру другого пілота. Я задовольнився тим, що став біля Баутісти в експлуатаційному люці. Звідти вид був нічим не гірший.

Більша частина пілотської кабіни «Лок-Міта» складалася з прозорого сплаву зі спроектованими на нього контрольно-вимірювальними приладами й відкривала пілотові необмежений вид на навколишній повітряний простір; я згадав, як почувався в ній на Шарії — наче летів над хмарами на злегка ввігнутій таці, сталевому язичку чи килимі-літаку. Це відчуття тоді було запаморочливим і водночас божественним. Я позирнув на профіль ірокеза й замислився, чи він так само далекий від цього відчуття, як я під впливом «старого з косою».

Хмар того вечора не було. «Голова у хмарах» висіла ліворуч, неначе гірське село вдалині. Скупчення крихітних блакитних вогників, які ніжно співали про повернення додому та тепло, на чорному крижаному обширі. Здавалося, ніби Кавахара вирішила відкрити будинок розпусти на краю світу.

Коли ми розвернулися до вогників, кабіна пілота наповнилася безліччю електронних звуків, а спроектовані контрольно-вимірювальні прилади ненадовго пригасли.

— Ось, ми захопили ціль, — різко промовила Ортеґа. — Поїхали. Мені треба пролетіти під її черевом. Хай вони добре придивляться.

Ірокез не сказав нічого, але ніс транспорту нахилився. Ортеґа потягнулася до приладової панелі, спроектованої на прозору поверхню вгорі, і торкнулася якоїсь кнопки. В кабіну ввірвався суворий чоловічий голос.

— …що ви перебуваєте в обмеженому повітряному просторі. Ми маємо право знищувати літальні апарати, що вторгаються. Негайно назвіться.

— Це управління поліції Бей-Сіті, — лаконічно відповіла Ортеґа. — Визирніть з вікна, і побачите відповідні смуги. Ми тут в офіційних справах поліції, друже, тож якщо ти бодай смикнеш пусковим механізмом у цей бік, я підірву тебе просто в небі.

Запала шипляча тиша. Ортеґа озирнулася на мене й усміхнулася на весь рот. Попереду розросталася, як ціль у ракетному прицілі, «Голова у хмарах», а тоді вона різко піднялася, опинившись у нас над головами: пілот підвів нас під її масивний корпус і різко розвернувся. Я побачив схожі на заледенілі фрукти вогні, що скупчилися на помостах і нижніх крилах посадкових майданчиків, обабіч вигиналося вгору роздуте черево судна, а тоді ми опинилися за ним.