Ричард Морган - Видозмінений вуглець

— Лейтенанта Ортеґу та її колег було встановлено у віртуальність близько двох хвилин тому. Айрін Елліотт влаштувалася там ще раніше. Вона попросила її не турбувати.

— На якій швидкості ти зараз працюєш?

— Одинадцять цілих п’ятнадцять сотих. На вимогу Айрін Елліотт.

Вилізши з установки, я кивнув. Одинадцять цілих п’ятнадцять сотих — стандартна робоча швидкість для інфопацюків. А ще це — назва експерія-кіношки з Мікі Нозавою, не цікавої нічим, окрім надзвичайної кривавості. Єдине, що я чітко пам’ятав з неї, — це те, що персонажа Мікі наприкінці було несподівано вбито. Я сподівався, що це — не лихе знамення.

— Гаразд, — промовив я. — Подивимося, що там у тебе.

Між ледь видимим рухом моря та вогнями в хатинці був лимонний гай. Я пішов ґрунтовою дорогою між деревами і неначе очищувався цитрусовим ароматом. У високій траві обабіч дороги підбадьорливо тріскотіли цикади. В оксамитовому небі вгорі нерухомо зависли зорі, схожі на коштовні камінці, а земля позаду хатинки здіймалася положистими пагорбами та кам’янистими кручами. У темряві на схилах рухалися нечіткі білі постаті овець, а ще я звідкись почув собачий гавкіт. З одного боку трохи на віддалі мерехтіли вогні рибальського селища, не такі яскраві, як зорі.

На верхній огорожі ґанку хатинки висіли гасові лампи, але за дерев’яними столами на ньому не сидів ніхто. На передній стіні був буйний абстрактний розпис, який оточував і трохи прикрашав вивіску з написом «Пансіон „Квітка-68“». Уздовж огорожі звисали підвіски «музика вітру», які миготіли та крутилися на легкому вітерці, що віяв з моря. Вони видавали різні ніжні звуки — від скляного подзвону до лункого дерев’яного стукоту.

На занедбаному похилому газоні перед ґанком хтось виставив нерівним колом недоладну колекцію диванів і крісел, тож здавалося, ніби хатинку зняли з її вмебльованого інтер’єру та знову поставили вище на схилі. На зібраних меблях лунали тихі голоси та виднілися червоні жаринки запалених цигарок. Я потягнувся до власного запасу, усвідомив, що вже не маю ні тієї пачки, ні потреби в ній, і іронічно посміхнувся в темряві.

Бурмотіння розмови перекрив голос Баутісти.

— Ковачу! Це ти?

— Хто ж іще? — нетерпляче запитала його Ортеґа. — Це ж, блін, віртуальність.

— Так, але… — Баутіста знизав плечима й показав на порожні місця. — Ласкаво просимо на вечірку.

У колі м’яких меблів сиділи п’ятеро. Айрін Елліотт і Девідсон сиділи по різні кінці дивана біля Баутістиного крісла. По інший бік від Баутісти витягнула довгоноге тіло Ортеґа, повністю зайнявши другий диван.

П’ята постать розслабилася на іншому кріслі, витягнувши перед собою ноги; її обличчя губилося в тіні. Було видно, як над її різнокольоровою банданою стирчить дибки жорстке чорне волосся. На колінах у чолов’яги була біла гітара. Я зупинився перед ним.

— «Гендрікс», чи не так?

— Правильно, — його голос відзначався глибиною й тембром, яких раніше не мав. Великі руки заворушилися по ладах і випустили на потемнілий газон розсип акордів. — Проекція базової сутності. Вбудована оригінальними конструкторами. Якщо прибрати системи віддзеркалювання клієнтів, то виходить оце.

— Добре, — я зайняв крісло навпроти Айрін Елліотт. — Ви задоволені умовами роботи?

Вона кивнула.

— Так, нормальні.

— Як давно ви тут?

— Я? — вона знизала плечима. — Десь із день. Ваші друзі прибули сюди пару годин тому.

— Дві з половиною, — кисло зауважила Ортеґа. — Що тебе затримало?

— Глюк нейрохімії, — я кивнув на постать «Гендрікса». — Хіба він вам не казав?

— Саме це він нам і сказав, — Ортеґа дивилася, як справжнісінька лягава. — Я просто хочу знати, що це означає.

Я безпорадно розвів руками.

— І я теж. Система «Хумало» постійно мене викидала, і ми не одразу добилися сумісності. Може, я напишу виробникам, — я знову повернувся до Айрін Елліотт. — Як я розумію, вам для занурення знадобиться робота формату на максимальній потужності.

— Правильно розумієте, — Елліотт тицьнула великим пальцем на постать «Гендрікса». — Цей чолов’яга каже, що тутешній максимум — триста двадцять три, і нам для успіху знадобиться вся ця потужність.

— Ви вже взялися за запуск?

Елліотт похмуро кивнула.

— Він закритий щільніше за орбітальний банк. Але я можу розповісти парочку цікавинок. По-перше, ваша приятелька Сара Сахіловська була відвантажена з «Голови у хмарах» два дні тому, передана з комунікаційного супутника «Брама» на Світ Гарлана. Тож вона не на лінії вогню.