Ричард Морган - Видозмінений вуглець

— Є жмурик, чуваче.

— Добре, його я й шукаю. Скільки його в тебе?

Він трохи здивувався; його обличчя виражало щось середнє між жадобою та підозрою. Його рука прослизнула вниз, до коробки-жахачки на поясі — так, про всякий випадок.

— Скільки ти хочеш, чуваче?

— Весь, — бадьоро промовив я. — Усе, що в тебе є.

Він зрозумів мене, але тоді вже було запізно. Я міцно схопився за два його пальці, коли вони тицьнули на кнопки коробки-жахачки.

— Нє-а.

Другою рукою він замахнувся на мене. Я зламав ті пальці. Він завив і звалився від болю. Я копнув його в живіт і забрав у нього коробку-жахачку. Позаду мене надійшла Ортеґа й тицьнула жетоном у його спітніле обличчя.

— Поліція Бей-Сіті, — лаконічно сказала вона. — Вас заарештовано. Подивимося, що тут у вас.

Бетатанатин містився в кількох пластирах підшкірного введення з загорнутими в бавовну крихітними скляними ємностями. Я підніс одну з ампул до світла і потрусив нею. Рідина всередині була блідо-червона.

— Що ти думаєш? — запитав я Ортеґу. — Відсотків із вісім?

— Схоже на те. Може, й менше, — Ортеґа пхнула коліно торгівцеві в шию, притиснувши його обличчя до тротуару. — Де ти бодяжиш цю штуку, друзяко?

— Це добрий товар, — пропищав торгівець. — Я купую напряму. Це…

Ортеґа сильно постукала йому по голові кісточками пальців, і він стулив пельку.

— Це лайно, — терпляче промовила вона. — Це так сильно розбодяжили, що від нього навіть холодно не буде. Нам його не треба. Тож можеш забрати собі весь свій запас і піти, якщо хочеш. Нам треба тільки знати, де ти його бодяжиш. Адресу.

— Не знаю я ніякої…

— Ти хочеш, щоб тебе підстрелили під час утечі? — лагідно запитала його Ортеґа, і він раптом геть затих.

— Одне місце в Окленді, — понуро відповів торгівець.

Ортеґа дала йому олівець і папір.

— Запиши її. Жодних імен, тільки адресу. І таким чином допоможи мені. Якщо сипатимеш на мене обманкою, я повернуся сюди з п’ятдесятьма кубами справжнього жмурика і згодую тобі його повністю, нерозбавленим.

Вона забрала папір, на якому щось було наґрамуздляно, і позирнула на нього, прибрала коліно з шиї торгівця й погладила його по плечу.

— Добре. Тепер вставай і вали з вулиці нахрін. Якщо місце справді те, завтра можеш вертатися до роботи. А якщо ні, то пам’ятай: я твою ділянку знаю.

Ми провели тогрівця поглядом, поки він шкандибав геть, і Ортеґа ткнула пальцем у папірець.

— Я знаю це місце. Торік відділ контрольованих речовин пару разів влаштовував там облаву, але якийсь юрист-проноза щоразу відмазує тих, хто має там вагу. Ми зчиняємо великий галас і наводимо їх на думку, що вони відкупаються від нас торбою нерозбавленого товару.

— Логічно, — я поглянув услід постаті торгівця. — Ти б і справді його підстрелила?

— Нє-а, — Ортеґа широко всміхнулася. — Та він цього не знає. У відділі контрольованих речовин часом так роблять, просто проганяючи з вулиці великих торгівців, коли відбувається щось важливе. Офіційна догана для поліціянта, який це зробив, і компенсація за новий чохол, але для цього потрібен час, і цей час засранець проводить у сховищі. А ще людям боляче, коли їх підстрелюють. А я була переконлива, еге ж?

— Переконала мене так, що капець.

— Можливо, мені слід було піти в посланці.

Я заперечно хитнув головою.

— Можливо, тобі слід менше часу проводити біля мене.

Я підняв погляд на стелю, чекаючи, коли сонокоди гіпнонавушників заколисають мене, змусивши забути про реальність. Обабіч мене вже сиділи у своїх установках Девідсон, інфопацюк з відділу органічних ушкоджень, і Ортеґа; я чув їхнє дихання, повільне й розмірене, на межі свого нейрохімічного сприйняття навіть крізь гіпнонавушники. Я спробував розслабитися краще, щоб гіпносистема подіяла на мене крізь кілька рівнів свідомості, що потихеньку зникала, але натомість мій розум завзято перебирав деталі плану, наче програмна перевірка, що шукає помилок. Це скидалося на безсоння, на яке я страждав після Інненіну, було обурливим свербінням синапсів, яке вперто не минало. Коли цифрове табло периферійного зору повідомило мене, що минула щонайменше хвилина, я піднявся, спершись на лікоть, і роззирнувся довкола, дивлячись на постаті, що снили в інших установках.

— Якась проблема? — голосно запитав я.

— Відстежування Шеріл Босток завершено, — повідомив готель. — Я вирішив, що ви б воліли бути самі, коли я вас про це повідомлю.

Я сів і почав знімати з тіла троди.

— Правильно вирішив. Ти впевнений, що всі інші не при тямі?