Ричард Морган - Видозмінений вуглець

Транспорт ковзнув боком і накренився, завдяки чому мені стало видно маєток Банкрофта. Доглянута зелень врізалася в берег й оточувала величезний особняк із черепичним дахом, в якому можна було би поселити невеличку армію. Білі стіни, коралова покрівля, а армії, якщо така існувала, видно не було. Усі системи безпеки, які встановив Банкрофт, були дуже малопомітні. Коли ми знизилися, я на одному з кордонів території я зауважив скромні нечіткі обриси електрифікованої огорожі — ледь помітної, навіть не псує будинок. Незле.

За десять метрів, над одним із бездоганних газонів, пілот надто вже різко натиснув на посадкове гальмо. Транспорт увесь затрусився, і ми здійснили жорстку посадку серед летючих грудок ґрунту.

Я кинув на Ортеґу докірливий погляд, який вона проігнорувала. Розчахнувши люк, вона вибралася назовні. За мить я вийшов за нею на понівечений газон. Потицявши носаком одного черевика рвану траву, я перекричав турбіни:

— Що це все означало? Ви образилися на Банкрофта, бо він не вірить у власне самогубство?

— Ні, — Ортеґа оглядала будинок перед нами так, ніби подумувала про переїзд до нього. — Ні, на Банкрофта ми образилися не тому.

— А можете сказати, чому?

— Детектив тут — ви.

З будинку вийшла молода жінка з тенісною ракеткою в руках і попрямувала газоном до нас. Опинившись метрів за двадцять від нас, вона спинилася, затиснула ракетку під пахвою та приклала руки ківшиком до рота.

— Це ви — Ковач?

Вона відзначалася тією красою, якої надають сонце, море та пісок, а її спортивні шорти та трико максимально ефективно це демонстрували. Коли вона рухалася, її пліч злегка торкалося золоте волосся, а крикнувши, вона на мить оголила білосніжні зуби. На лобі та зап’ястках у неї були мокрі пов’язки — судячи з роси на її чолі, аж ніяк не декоративні. М’язи в її ногах були чудово підтягнуті, а піднявши руки, вона продемонструвала чималі біцепси. Тканину купальника розтягували пишні груди. Мені стало цікаво, чи належить це тіло їй.

— Так, — озвався я. — Такеші Ковач. Мене відпустили сьогодні по обіді.

— Вас мали зустріти у сховищі.

Ця фраза прозвучала як звинувачення. Я розвів руками.

— Ну, мене й зустріли.

— Не поліціянти, — вона побрела вперед, дивлячись передусім на Ортеґу. — Ви. Я вас знаю.

— Лейтенант Ортеґа, — промовила Ортеґа, наче на гостині в садку. — Бей-Сіті, відділ органічних ушкоджень.

— Тепер згадала, — її тон був відверто ворожий. — Як я розумію, це ви зробили так, щоб нашого водія зупинили за якимось надуманим звинуваченням у забрудненні повітря.

— Ні, це вже керування дорожнім рухом, мем, — ґречно відповіла слідча. — Я не маю повноважень у цій сфері.

Жінка перед нами зневажливо посміхнулася.

— О, лейтенанте, я впевнена, що це так. А ще я впевнена, що там також не працює жоден із ваших друзів, — її голос набув зверхнього тону. — Знаєте, ми ж звільнимо його до заходу сонця.

Я скосив очі, щоб побачити реакцію Ортеґи, але марно — її яструбиний профіль залишився незворушним. Мене ж передусім турбувала посмішка іншої жінки — огидна гримаса, що була б доречною на незмірно старшому обличчі.

Біля будинку вартували двоє кремезних чоловіків з автоматами на плечах. До цього вони стояли під кроквами та стежили, відколи ми прибули, але тепер вони неквапом вийшли з затінку й попрямували в наш бік. З того, що в молодої жінки злегка розширилися очі, я здогадався, що вона викликала їх за допомогою внутрішнього мікрофона. Ловко. На Світі Гарлана люди досі не люблять обтикуватися всяким обладнанням, але на Землі ситуація, вочевидь, інша.

— Вам тут не раді, лейтенанте, — промовила крижаним голосом молода жінка.

— Я вже йду, мем, — серйозно промовила Ортеґа. Вона несподівано плеснула мене по плечі й невимушено попрямувала до транспорту. На півдорозі раптом зупинилася й озирнулася.

— І ще, Ковачу. Мало не забула. Вам знадобиться оце.

Вона попорпалася у нагрудній кишені й кинула мені невеликий пакунок. Я рефлекторно спіймав його — цигарки.

— Побачимося.

Вона заскочила на борт транспорту і грюкнула люком. Я побачив, як вона дивиться на мене крізь скло. Транспорт піднявся на повній потужності, перетворив землю внизу на порох і, повернувши на захід, до океану, проорав борозну в газоні. Ми провели його поглядами.

— Чарівно, — промовила жінка біля мене, передусім звертаючись до самої себе.

— Пані Банкрофт?

Вона рвучко розвернулася. Судячи з виразу її обличчя, мені тут були раді ненабагато більше, ніж Ортезі. Вона бачила товариський жест лейтенантки, і тепер її вуста осудливо кривилися.