Ричард Морган - Зламані янголи

— Полковнику. Агов, полковнику.

Я не знав напевне, в чому річ: чи то мені не дає заснути обробка посланця, чи то мене повернув до тями настирливий голос неподалік. Я мляво повернув голову, щоб побачити, хто говорить.

Виглядало на те, що ми досі в ангарі. На ношах біля мене лежав мускулистий на вигляд молодик із пишним жорстким чорним волоссям; у його рисах відчувався проникливий розум, який не міг приховати навіть ошелешений від дози ендорфінів вираз обличчя. Він був одягнений у такий самий бойовий однострій Клину, як і я, але одяг сидів на ньому не дуже добре, і здавалося, ніби отвори в однострої не збігаються з отворами в ньому самому. На лівій скроні, там, де мав бути штрих-код, був вдалий бластерний опік.

— Ти це мені?

— Так, сер, — він підвівся і сперся на лікоть. Йому, певно, дали набагато меншу дозу, ніж мені. — А ми таки реально погнали там Кемпа, еге ж?

— Цікаве бачення, — мій мозок ненадовго заполонив потік яскравих спогадів про те, як 391 взвод ріжуть довкола мене на шматки. — А куди він, по-твоєму, побіжить? Ну, зважаючи на те, що це — його планета.

— Гм, я думав…

— Я б тобі цього не радив, бійцю. Ти що, не читав умов вступу на службу? А тепер стули пельку й побережи дихання. Воно тобі знадобиться.

— Гм, так, сер.

Він трохи вирячив очі, а судячи з того, що я почув, як на навколишніх ношах повертаються голови, не він один здивувався, почувши, як офіцер Клину Каррери так говорить. Бойові дії на Санкції-IV, як і більшість війн, викликали певні серйозні почуття.

— І ще одне.

— Так, полковнику.

— Це лейтенантська форма. А звання полковника в командуванні Клину немає. Постарайся це запам’ятати.

Тоді з якоїсь понівеченої частини мого тіла ринула величезна хвиля болю, прослизнула повз руки ендорфінових викидайл, які стояли біля дверей мого мозку, й почала істерично верещати свій звіт про ушкодження, звертаючись до всіх охочих послухати. Усмішка, яку я закріпив на обличчі, розтанула, як, напевно, розтанув міський ландшафт у Івенфоллі, і мені різко захотілося кричати, не зважаючи ні на що.

Коли я прокинувся, десь просто піді мною похлюпувала вода, а обличчя й руки мені зігрівало лагідне сонячне світло. Хтось, швидше за все, зняв з мене розідрані шрапнеллю рештки кітеля, залишивши мене в самій майці Клину. Я поворушив однією рукою і злегка торкнувся кінчиками пальців гладеньких від віку дерев’яних дощок, теж теплих. Сонячне світло танцювало на внутрішній поверхні моїх повік.

Болю не було.

Я сів, почуваючись так добре, як не почувався вже кілька місяців. Мене розклали на маленькому простенькому причалі, який вдавався метрів на дванадцять чи то у фіорд, чи то у вузьку затоку. Вода обабіч була оточена низькими, заокругленими горами, а вгорі безтурботно сновигали пухнасті білі хмаринки. Далі в затоці вистромила з води голови сімейка тюленів і похмуро мене оглянула.

Моїм тілом залишався той афрокарибський бойовий чохол, в якому я був під час атаки на Північному рубежі, неушкоджений і непошрамований.

Отже…

За мною зашкрябали по дошках чиїсь кроки. Я різко повернув голову, рефлекторно піднявши руки в якійсь подобі захисної пози. Значно пізніше за рефлекс прийшла підбадьорлива думка про те, що коли б до мене хтось підійшов так близько в реальному світі, мій чохол неодмінно б зреагував.

— Такеші Ковач, — промовила жінка у формі, що стояла наді мною, правильно вимовивши м’яке слов’янське «ч» в кінці прізвища. — Ласкаво просимо до відновлювального стеку.

— Чудово, — я звівся на ноги, не взявшись за простягнуту руку. — Я досі на борту шпиталю?

Жінка хитнула головою та прибрала з худорлявого обличчя довге, непокірне мідне волосся.

— Ваш чохол досі перебуває на інтенсивній терапії, але вашу поточну свідомість відвантажено в цифровому форматі у Перше сховище Клину доти, доки ви не будете готові до фізичного відродження.

Я роззирнувся довкола і знову звів обличчя до сонця. На Північному рубежі дуже багато дощів.

— А де Перше сховище Клину? Чи це — таємна інформація?

— Боюся, що так.

— І як я здогадався?

— Завдяки роботі з Протекторатом ви, безсумнівно, познайомилися з…

— Забийте. Це було риторичне запитання.

Я вже непогано уявляв собі, де розташований віртуальний формат. Зазвичай в умовах планетарної війни кілька станцій-сховків із низьким альбедо запускають кудись далеко божевільними еліптичними орбітами, а тоді сподіваються, що вони не опиняться на шляху жодного місцевого військового транспорту. Ймовірність того, що вас так ніхто й не знайде, висока. Як часто пишуть у підручниках, космос великий.