Ричард Морган - Пробуджені фурії

Я похитав головою.

— Це твої роботодавці, Тоде.

— До сраки це. Я відповідаю перед посланським командуванням. Ми не МП-шимо своїх. — Він прикусив нижню губу, глянув на Вірджинію Відауру, а тоді на мене. Його голос притих до бурмотіння. — Але для того, щоб це розкрутити, мені потрібна ваша співпраця, Таку. Вона надто важко все сприймає. Я не можу відпустити її з таким ставленням до справи. Не в останню чергу тому, що вона, скоріш за все, всадить мені часткоплазмовий заряд у потилицю, щойно я відвернуся.

«Паля» підійшла боком до вільної частини пристані. Вона вистрілила тросами й видовбала заглиблення у вічнобетоні. Кілька тросів влучило в підгнилі ділянки й вирвалися, щойно натягнувшись. Аероплав трохи посунувся назад на збитій масі зі збуреної води й подертої бела-трави. Троси змоталися і знову вистрілили.

Позаду мене щось завило.

Спершу якась дурна частина мене вирішила, що то Вірджинія Відаура нарешті випустила назовні своє стримуване горе. За частку секунди я вловив нелюдський тон звуку і правильно визначив його джерело — то була сирена.

Час ніби зупинився, вдарившись об стіну. Секунди перетворилися на тривалі інтервали свідомого сприйняття, все рухалося з ледачим підводним спокоєм.

…Лібек розвертається від води, запалена самокрутка падає з розкритого рота, відскакує від верхнього схилу її грудей і легенько розкидає іскорки…

…Муракамі кричить мені на вухо, кидається повз мене до гравіношів…

…Система нагляду, вбудована в ноші, верещить, і цілі ряди котушок спалахують свічками вздовж одного боку тіла Сильви Ошіми, яке раптом починає труситися…

…Широко розкриті Сильвині очі прикипіли до моїх, і сила її погляду затягує мене до…

…Незнайома сигналізація нового обладнання «Цзен», але її єдине можливе значення…

…І піднята рука Муракамі, долоня, що стискає «Калашников», який він наводить від пояса…

…Мій власний крик, що тягнеться вперед і зливається з його, коли я кидаюся, щоб його зупинити, руки зв’язані, безнадійно повільно…

А тоді хмари на сході розірвалися і вивергнули ангельський вогонь.

І пристань розгорілася лютим світлом.

І небо впало на нас.

Мені знадобилося трохи часу усвідомити, що я знову не марю. Та сцена мала таке саме галюцинаторне відчуття, відсторонене відчуття несправжньості, як і дитячий кошмар, що я його знову пережив після станера, ту саму нестачу зв’язності й логіки. Я знову лежав на пристані Шегешварової ферми, але вона стала безлюдніша, а мої руки раптом звільнилися. Легка імла накрила все, і кольори довкола ніби зблідли. Гравіноші терпляче висіли там, де й раніше, але, згідно з викрученою логікою цього сну, тепер на них лежала Вірджинія Відаура, бліда, з чималим синцем, що накрив її риси. За кілька метрів од пристані ділянки води на Обширі незбагненним чином горіли блідими вогниками. Сильва Ошіма сиділа й дивилася на них, нахилившись уперед і спершись об одну з причальних тумб, як лисокрил, що завмер на місці. Мабуть, вона почула, як я непевно спинаюся на ноги, але не ворухнулась і не озирнулася.

Нарешті закінчився дощ. У повітрі смерділо смаленим.

Я нетвердо підійшов до краю води й став поруч із нею.

— Григорій, щоб йому, Іші, — сказала вона, не дивлячись на мене.

— Сильво?

Тоді вона розвернулася, і я отримав підтвердження. Чільниця списантів повернулася. Крихітні ознаки того, як вона трималася, вираз її очей і голос, що разом повернулися до колишніх. Вона виснажено всміхнулася.

— Це ти винен, Мікі. Ти підкинув мені думку про Іші. Я не могла її здихатися. Тоді я згадала, ким він був, і мені довелося йти вглиб і шукати його. Довелося пройти стежками, якими ввійшов він, і стежками, якими ввійшла вона. — Вона знизала плечима, але я бачив, що то було непросто. — Я відкрила шлях.

— Я загубився. Хто такий Григорій Іші?

— Ти справді не пам’ятаєш? Шкільний курс історії, десь третій клас? Кратер Алабардос?

— У мене голова болить, Сильво, і я пропустив багато уроків. Кажи вже.

— Григорій Іші був квеллістом і пілотом джеткоптера з резервного підрозділу при Алабардосі. Той, що намагався вивезти Квеллу на коптері. Він загинув разом із нею, коли їх шкварнуло ангельським вогнем.

— Тоді…

— Так, — вона майже засміялася, бо такий тихий звук не можна було зарахувати за повноцінний сміх. — Вона та, ким себе називає.

— Це… — Я замовк і озирнувся, намагаючись осягнути всю неосяжність. — Це вона зробила?