Бернар Вербер - Завтра будуть коти

— А якщо вони знову зроблять ті самі помилки?

Вмовкаю, залишаючи питання у вогкому повітрі.

Люди почали танцювати навколо великого багаття під мелодію значно радіснішу, ніж ту, що співала Каллас.

— Що це за музика? — питаю Піфагора.

— «Весна» Вівальді. Після похмурої зими неодмінно повертаються погожі дні, бо світ живе циклічно. Ось що виражає цей концерт. Усе існує циклічно, не треба перейматися, залишається тільки чекати, що буде далі, після…

— … двох кроків назад — буде три кроки вперед.

Дивимось, як люди танцюють. Вони кружляють дуже граційно.

Піфагор дивиться просто мені в очі.

— Ти віриш, що люди нас люблять? — питає він.

Дивно, що він мене про це питає в такий момент.

— Звісно, по-своєму. У кожному разі вони думають, що люблять нас, — відповідаю.

— А ти, ти мене любиш, Бастет?

Невже він врешті-решт дозволив собі «узалежнитись» від моєї особи?

— Я втомилась. Мені треба побути на самоті, щоб «позбиратися докупи».

Сіамець не розуміє, але знає, що зараз не треба наполягати.

Тоді я зручніше вмощуюся на голові статуї Свободи. Бачу Ейфелеву вежу, яка своїми променями освітлює місто людей.

Бачу, як внизу Анжело ссе Есмеральду.

Бачу, як Наталі і її друзі танцюють навколо багаття.

Мій розум поволі повертається, щоби замкнутися всередині черепа. Почуваюся добре, справді добре, у гармонії з усіма енергіями навколо мене. Здається, я знайшла своє місце у Всесвіті. Мене вже не лякає майбутнє. Немає відчуття, що мені чогось бракує.

Що тепер приноситиме мені задоволення?

Жити далі, щодня дивуючись новим відкриттям.

Торкаю лапою воду. Течією вже віднесло всі трупи, і якщо б у моїй пам’яті не було чіткого спогаду про битву, я таки могла б засумніватися, що усе це справді трапилося. Ця ріка, наче час, що минає і відносить усе: тіла переможених, надії переможців, усе це колись неодмінно зникне, забудеться.

Піфагор згадував, як можна опиратися плинові часу.

Книжка?..

Але як моя думка змогла б матеріалізуватися на сторінках якогось твору, на папері?

Міркую над цим і, здається, намацую початок відповіді. Щоб мій розум матеріалізувався, мені треба надиктувати все, що пам’ятаю, Патрісії. Я розкажу їй історію так, як я її почала, і як пережила, і як її сприйняла, і який зробила висновок.

Я опишу їй все докладно в теперішньому часі.

А вона перетворить мої спогади у слова, щоб інші могли колись дізнатися про те, що насправді відбулося.

Не всі їй повірять, звісно, але серед читачів точно знайдуться такі, що повірять, а серед них, можливо, й ті, хто захоче розповісти мою історію своїм дітям.

Ось так, завдяки книжці, моя думка буде непідвладна часові — і я буду знати, що живу не даремно.

P.S. 1: Жодна тварина не була скривджена чи поранена під час написання цього роману (навіть задля батальних сцен і драматичних подій).

P.S. 2: Я підтримую асоціацію РЕТА (People for the Ethical Treatment of Animals), яка має на меті поліпшити статус тварин у нашому суспільстві.

P.S. 3: Хотів би віддати шану романістові Клодові Клоцу (також знаному під псевдонімом Патрік Ковен, авторові геніальних книжок, з-поміж інших — «Е = mc 2, моя любов»). Під час інтерв’ю у нього вдома, коли я був журналістом, в присутності його кота я сказав: «Думаю, ось так виглядає життя моєї мрії: спокійно працювати вдома зі своїм котом, який спостерігає і надихає…».

P.S. 4: Хочу подякувати моєму тулузькому сусідові, ветеринару Жану-Іву Гоше, якому ми зобов’язані винаходом муркототерапії. Ця наука вивчає сприятливий вплив хвиль, випромінюваних на низькій частоті (між 20 і 50 герц) муркотінням котів. Вони впливають на барабанні перетинки, а також на тільця Пачіні, нервові закінчення, розташовані на шкірі, і мають справді заспокійливий ефект. Муркотіння кота спричиняє, окрім іншого, вироблення серотоніну, нейромедіатора, що впливає на якість сну і настрою, зменшуючи стрес і поліпшуючи зростання кісток.

P.S. 5: Сайт Wamiz ( http://wamiz.com) вельми мені придався, він подає цікаві свідчення і описує досить нетипові вчинки котів.

P.S. 6: Просте завершальне питання: а ви, що б ви зробили, якби були під владою істоти уп’ятеро більшої, з якою не можете спілкуватися, яка зачиняє вас у кімнатах з недосяжними дверними ручками, від якої залежить, чи матимете їжу, склад якої вам невідомий? (Завважте, якщо добре подумати, таким є статус і наших дітей, але для них це триває лише певний час, чи не так?)