Бернар Вербер - Завтра будуть коти

Чайки і ворони збираються на найвищих деревах острова, але поки мовчать. Я чую, як наростає скрегіт. Пацюки гострять зуби, щоб нагнати нам страху.

Підходжу до моєї служниці Наталі, яка гладить мене і бурмоче щось своєю мовою. Вона повторює моє ім’я. Починаю муркотіти. Змінюю довжину хвилі, аби показати, що я не боюся і їй теж нічого боятися. Наталі плаче. Вилизую її сльози (мені все більше подобається їхній солоний смак) і тулюся до неї. Істоти, з якими в нас є природна близькість, додають нам бажання ставати кращими, але є істоти, які гальмують нас, висмоктують нашу енергію, змушуючи повірити, що вони важливі для нас (як її самець Томас). Анжело, Піфагор, Наталі і віднедавна Патрісія — ці істоти мені потрібні. Можливо, колись Вольфганг, Есмеральда чи Ганнібал долучаться до цього кола, але наразі мені досить лише їх, мені не можна розпорошувати увагу.

Навколо нас молодь споруджує сторожові вежі й хатинки, використовуючи щойно принесені будівельні матеріали. Вартові з біноклями, озброєні вогнеметами чи автоматами, займають місця.

Я відчуваю їхні емоції. Збудження і сильна тривога.

Я відчуваю, як частішає моє дихання.

Я відчуваю, як пришвидшується серцебиття.

Я відчуваю, як наближається смерть.

Очікування нестерпне. Анжело, Есмеральда і Вольфганг приєднуються до мене коло таборового вогнища. Вольфганг нявчить:

— Усі ці події змусили мене задуматися. Мій слуга, президент Республіки, накивав п’ятами, а мене покинув. Я бачу, як люди вбивають одне одного, і дійшов такого висновку: я більше не люблю людей.

Президентський кіт вимовив це цілком байдужим голосом.

— Моя служниця теж мене покинула, — нагадує Есмеральда, — але я не звинувачую її, оскільки обставини були надзвичайні.

— Я знайшла свою служницю. Може, й ви знайдете своїх, — кажу.

— Що більше я міркую, то більше утверджуюся в такій прикрій думці: якщо пацюки переможуть нас, здолавши спочатку людей, то це означає, що вони кращі, ніж ми, і заслуговують керувати світом, — продовжує Вольфганг.

Анжело гасає навколо нас, хоче бавитись.

— Не можна засуджувати цілий вид у такі важкі часи, — кажу я. — Я не боюся майбутнього. У мене було прекрасне життя, я пережила кілька «короткочасних труднощів», але це — нормально. Справжній ворог, з яким мають боротися живі істоти — ледарювання.

— Справді? Думаєш, якби не це, то кожен вид, кожен індивід не розвивалися б? — питає Вольфганг.

Зі свого місця я мигцем зауважую кількох щурів за машинами, які залишилися на березі. Вони, мабуть, дуже незадоволені тим, що не можуть нас захопити зненацька з підземелля чи з мосту. Їм доведеться плисти. Я пам’ятаю, як водяна стихія дала шанс їхньому королю і значній частині війська втекти, а ми навіть не могли їх переслідувати. Сподіваюся, Наталі врахувала це у своєму плані оборони острова.

Через нервовий стан коти пообжиралися, ми вже спустошили запаси ікри і сухого корму. І взялися за дивні продукти з якоюсь неприродною текстурою і кольорами, людські продукти. Не все смакувало, але траплялись приємні несподіванки, як те, що Піфагор називав майонезом, який мені так засмакував, що я напакувалася ним по самі вуса.

Анжело, не знайшовши вільного від діла товариша, бавиться з равликом, якого це не тішить. Я часом заздрю безтурботності мого сина: як іноді хочеться не знати усього того, чого мене навчив Піфагор про історію нашого виду, то любленого, то переслідуваного людьми. І ось, коли небо займається рум'янцем і той рум’янець міниться від помаранчевого до пурпурового, один з котів піднімав тривогу. «Атака!» — горлає він безперестанку. Відразу ж загули вантажівки, підхопивши естафету тривоги. Їхній гул перекрив усі звуки, і скреготіння щурячих зубів теж.

Ганнібал ричить.

Я біжу догори і вмощуюся на вершечку статуї Свободи, бо звідти все видно, як на долоні. Наші вороги групами стрибають до води. Їх десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч, можливо, навіть сотні тисяч!

Поверхня Сени, яка кілька секунди тому гойдала сірі хвилі, тепер встелена суцільним рудувато-сірим килимом, ворушким і огидним.

Ми чекаємо слушного моменту, щоб дати їм відсіч: тепер нас близько шести сотень котів і дві сотні підлітків.

Піфагор і далі здається незворушним: під’єднаний до інтернету, через камери відеоспостереження він стежить за просуванням наших суперників.

Наталі віддає накази, голосно і чітко. Діти метушаться навколо вантажівок-цистерн. Вони розкладають шланги і спускають їх у річку. Тиснуть на важелі. Знайомий запах лоскоче мені ніздрі. Усі коти зайняли бойові позиції навпроти першої хвилі щурів, які вже ось-ось вилізуть на берег Лебединого острова.