Бернар Вербер - Завтра будуть коти

Він звинуватив піфагорійців у елітарності й небажанні поширювати свої знання. Він стверджував, що у школі переховують скарб. Люди напали на школу, підпалили її, вбили учнів і викладачів, які марно намагалися захистити свого вчителя.

— Вчинок одного заздрісного чоловіка призвів до знищення такої унікальної системи?

— Піфагора вбили. Йому було вісімдесят п’ять років. Усі його записи спалили, але його думка далі жила в його учнях, які з пам’яті записали наново всі його відкриття і його вчення. Серед найвідоміших спадкоємців філософії Піфагора називають греків Сократа і Платона та римського архітектора Вітрувія.

— Думаєш, мій кіт Піфагор може бути інкарнацією людини Піфагора?

— Твоє питання ще дивовижніше, ніж твердження Піфагора (можливо, у зв’язку з індійськими впливами) про те, що він пам’ятає всі свої минулі життя і в людському, і в тваринному тілі. Окрім того, він мав кілька котів і дуже любив їх.

— Але мій Піфагор стверджує, що сам обрав собі ім’я.

— Одного разу я подумала, що моя любов до цього грецького філософа може бути пов’язана з тим, що я є втіленням одного з його учнів, убитих разом з ним під час пожежі в школі. Ця битва між неосвіченими варварами і освіченими людьми не залежить від епохи.

— Кіт Піфагор, мій компаньйон, думає так само. Він вважає, що ті, хто нічого не розуміє, завжди прагнуть через заздрощі вбити тих, хто все розуміє.

— Я думаю, треба вчити всіх, але щоб прийти до цього, необхідно на першому етапі підготувати свідомість. Якщо вона не готова, то людина все розуміє неправильно, використовує знання на шкоду, а не на користь, для руйнування, а не для творення, спотворює знання, перетворює їх на брехню, щоб маніпулювати своїми сучасниками. «Наука без свідомості лише руйнує душу», — проголошував Рабле, великий французький гуманіст Відродження.

У мене склалося враження, що те, що ми живемо зараз на Лебединому острові, резонує з багатьма подіями минулого.

Я розумію, що битва, в якій беру участь, не є війною за територію чи за виживання. Це війна варварства і цивілізації. Була битва Камбіса II проти жерців Бастет, Сілона проти учнів Піфагора, терористів-фанатиків проти світських шкіл. А тепер — ми і щури.

— Я боюся майбутньої битви, — кажу.

— Я також. Якщо наша цивілізація зруйнується, доведеться чекати довго, доки вона зможе відродитися.

— У мене є ще одне трохи особливе прохання до тебе, Патрісіє. Чи могла б ти попросити дітей увімкнути під час битви особливу музику?

Вона погоджується. Ми взаємно реінтегруємо тіла, готуючись прокинутися у матеріальному світі. Срібляста хмарка мого розуму повернула собі форму сфери і повертається у вузьку комірку черепа.

Розтуляю повіки і тріпочу віями. День поступово розсіюється у бузкових хмарах, а ніч розстеляє темноту, виставляючи напоказ свої зорі.

Піфагор також прокидається. Ми спускаємося зі статуї і приєднуємося до людей у таборі.

Багато хто, дізнавшись про нас, мимохідь приєднався до нашого товариства. Серед них — розчаровані люди, що вичерпали свої запаси їжі, — різного віку, різної статі, — а також самотні виголоднілі Коти, які врешті-решт зрозуміли, що у спільноті легше вижити.

Хлопці, яким Наталі доручила важливе завдання, повертаються з вантажівками-цистернами і будівельними матеріалами. За її рекомендаціями усі беруться до роботи — закладають вибухівку під міст Бір-Гакейм, під міст понад островом, де курсував RER, і під міст Гренель, під всі три сполучення з містом, перш ніж поставити машини в центрі, поруч з мостом Гренель.

Моя служниця керує процесом. За її сигналом пролунав вибух, і перша секція мосту, що з’єднував з Пасі, обвалилася. Дехто з людей плеще в долоні, коти нявчать. Далі на черзі — надземне метро. Обидва рукави мосту Бір-Гакейм чекає така сама доля.

Тепер немає жодного способу дістатися до міста сухим. Ми відрізані від всього світу темними водами ріки.

Лев Ганнібал реве. Він вголос висловлює те, що всі відчувають: ми захищені, але й ув’язнені. Здається, тільки Піфагор не хвилюється. Він заплющує очі й використовує своє Третє Око, щоб почерпнути інформацію там, куди не сягає мій погляд і мої вуса.

— Вороги групуються, — оголошує він. — Вони можуть атакувати будь-якої хвилі. Усім зайняти оборонну позицію.

Я теж заплющую очі. Не засинаючи, візуалізую свій розум-хмару, вона розростається, і я відчуваю, як навколо мене тріпоче життя. Я зауважую переляканих людей, що переховуються в будинках на набережних навпроти, які спостерігають за нами зі своїх вікон. Помічаю голубів, що літають над нами, зацікавлені усім цим галасом навколо Лебединого острова. Вловлюю нарешті енергію пацюків, які стежать за нами з берега. Я навіть чую, як їхні кігті деруть землю.