Бернар Вербер - Завтра будуть коти

— Розкажи мені далі історію про людей і котів, — кажу.

— Пробач, не маю бажання. Може, тепер ти розкажеш мені якусь історію. Наприклад, як тобі вдалося передати інформацію Патрісії?

— Я завжди знала, що всі живі істоти, які мають нервову систему, мають розум, і розум може виходити за межі своєї тілесної оболонки. Завжди інтуїтивно відчувала, що наш розум — наче повітря, чи радше хмарка, чи ще краще: хмарка, здатна крізь усе проходити і розширюватися до безмежності.

— Звідки в тебе таке уявлення?

— Зі сну. Уві сні я бачила свій розум як хмарку, яка розростається навколо мого черепа і стає все ширшою й ширшою. Тільки-но хмарка опинилася наді мною, я побачила себе згори. Побачила внизу кішку, якій доручено бути мною, але я насправді — щось більше. Мій розум значно більший, ніж тілесна оболонка.

Піфагор дивиться на мене інакше.

— Те, що ти розповідаєш, дивно, бо один з експериментів, які Софі здійснювала над тваринами, підтверджує те, що ти кажеш. Вона мені про це розповідала, а потім показувала. Цей експеримент здійснювали на особливій тварині — не на котові, а на хробакові. Хробак планарія. Він має голову, очі, рот, мозок і нервову систему. Софі мала багато таких і розмістила їх у лабіринтах, де в одних місцях були розкладені заохочення у вигляді їжі, в інших — покарання у вигляді електричних розрядів. Вони натикалися або на їжу, або на розряди, залежно від переміщень у лабіринті.

— Наче перегони на виживання?

— Саме так. Вона надовго їх залишала, потім збирала і… відтинала їм голови. Планарія має одну особливість: її тіло регенерує.

— Навіть голова?

— Навіть голова. Хробакам відтинають голови, а вони за якийсь час відновлюються. Софі знову кладе у лабіринти тих хробаків з новими головами, тобто з новими мізками. І вони повзуть просто туди, де їжа, і систематично уникають місць, де можуть отримати електричні розряди.

Не вірю своїм вухам.

— Це підтверджує мою гіпотезу: розум може перебувати не лише всередині черепа, — муркочу я.

Піфагор зупиняє на мені свій пронизливий погляд.

— Коли я мандрую в інтернеті, то мені теж здається, що я — розум, який циркулює у безмежному нематеріальному світі. Почасти саме тому я так це люблю.

— У тебе є інтернет, щоб виходити зі свого тіла, а в мене — сни. Де немає просторових перешкод, лише розуми, які зустрічають інші розуми.

Піфагор не зводить з мене своїх велетенських блакитних очей, які сяють посеред сіро-чорної шерсті. Думаю, що зараз я справляю на нього таке саме враження, як він на мене своїми розповідями про історію.

— І що ти бачила у своєму «світі снів, де всі розуми були рівні й могли спілкуватися»?

— Намацувала розум Наталі, але він був закритий. Я думала, що ніколи не зможу спілкуватися з нею.

— Навіть якщо б ти могла говорити, вона не могла б спілкуватися, — визнає він. — Для неї ти лише м’яка муркотлива забавка.

Він має рацію.

— Я думала, що вона вибрала мене, бо відчувала, хто я насправді. І те, що вона назвала мене Бастет, і те, що ти мені пояснив значення цього імені, переконували мене, що так воно і є.

— Але ти все-таки знайшла доброго провідника — твою «шаманку-ворожку».

— Патрісія — це моє альтер его у світі людей. Вона теж поділяє думку, що ми лише розуми, замкнені в тілесному каркасі. Вона спілкується з тваринами і рослинами, вона теж першопроходець.

І в цю мить дивна думка зблиснула мені: хіба не легше спілкуватися з Патрісією вві сні, ніж з Піфагором нашою спільною мовою?

Це був би парадокс із парадоксів: легше спілкуватися без слів, навіть з представниками іншого виду!

Піфагор підходить до мене і треться до шиї носом. Думаю, він прочитав мої думки і спробував говорити зі мною через дотик хутра.

Ми відходимо від групи. Піфагор робить мені знак йти за ним на вершину статуї Свободи. Ми підіймаємося на сусіднє дерево, а звідти через найближчу гілку вистрибуємо на кам’яний постамент і опиняємося коло підніжжя бронзової жінки. Імітація складок тканини її тоги дає опору нашим кігтям і допомагає вилізти на голову. Вмощуємося там і оглядаємо околиці.

— Оце — Дім Радіо, звідти люди надсилають хвилі комунікації, телебачення, радіо.

— Інтернет?

— Можливо. Не впевнений. У кожному разі тут я добре ловлю.

Глибоко вдихаю повітря.

— Глянь догори.

— Зірки?

— І планети. Одного разу мені спало на думку, що… ми, коти, не з Землі родом. Хоча не знаю, звідки, можливо, існує інша планета, де жили наші предки. Вони могли запустити ракету з астронавтами-котами, які приземлися тут колись дуже давно.