Бернар Вербер - Завтра будуть коти

Щури-камікадзе!

Після першої хвилі паніки молоді люди опановують себе і організовуються. Вони знову одягають протигази і захисні комбінезони. Луки, рушниці, гранати — все стане в пригоді, щоб відбити колону агресорів, які ніби течуть сірою смугою, як волохатий струмок. Кількість щурів-загарбників зовсім не зменшується.

Ця атака доводить необхідність негайного відбуття з цього сховку у Венсенському лісі. Тепер немислимо залишатися тут. Група молодих людей беруться збирати валізи і торби.

— Думаєш, вони зрозуміли, що треба йти на Лебединий острів? — питаю у свого компаньйона в цій небезпечній пригоді.

— Хай там як, я не знаю, куди б іще вони могли піти.

Більшість підлітків йдуть на галявину і відкривають вантажівки, легкові машини, мотоцикли, велосипеди, замасковані в заростях. Майже весь цей транспорт, прикрашений списами й ножами на бамперах, в поганому стані.

Це, мабуть, відремонтовані та пофарбовані каркаси, зібрані на об’їзній дорозі.

Нас з Піфагором посадили в легку вантажівку разом з Наталі, її сестрою та Патрісією. Водій — дуже молодий. Усі машини вервечкою просуваються лісом. Над нафтовим ровом опущено міст, і наша процесія прямує цим єдиним переходом.

Наталі вимовляє моє ім’я та ім’я Патрісії. Повертаю до неї голову. Гадаю, вона зрозуміла, що я зробила у хмарі розумів. Її голос здається захопленим. Тоді я усвідомлюю, що, можливо, здійснила щось історичне. Але наразі є речі значно терміновіші: наша вантажівка має проблеми з двигуном і зупиняється. Юний водій намагається знову з’єднати контакт — дарма. Автівка більше не їде. Пацюки наздоганяють нас, і одному навіть вдається залізти через велику діру в підлозі. Я стрибаю на нього, йому кінець. На біду, дірка в підлозі така велика, що я провалююсь крізь неї! І саме в цей момент вантажівка вирішує рушити. Я з жахом спостерігаю, як віддаляється авто, а тисячі щурів женуть у мій бік. Біжу, переслідувана цією зграєю.

Зненацька час зупиняється і все навколо мене завмирає.

Мій розум наче виходить за межі черепа, щоб глянути на ситуацію.

І знову Бастет — та, що внизу, тілесна оболонка мого розуму — опиняється в небезпеці: може, розумові краще її покинути?

Хто я? Хіба я не кішка, що перебуває у смертельній небезпеці? Усвідомлення сили моєї думки веде до того, що я втікаю зі свого тіла, щоби розчинитися у Всесвіті. Чи це добре? Чи погано? Що більше я про це думаю, то більше розумію, що це було б помилкою. Якщо не буду більше «обмеженою», мій розум розум ризикує мати проблеми з функціонуванням в матеріальному світі.

Гризуни захоплюють територію, але вантажівка заповільнює хід, щоб напіврозвернутися, і задні дверцята відчиняються, коли опиняються на моїй висоті.

— Застрибуй! — кричить Піфагор.

Рука Наталі підхоплює мене, і дверцята клацають раніше, ніж найменший щур зміг би спробувати заскочити в кабіну.

Мій розум миттю повертається в тіло. Автівка набирає швидкість і відривається від переслідувачів.

— Дякую, що не покинули мене.

— Ти мені ще потрібна, і я думаю, що твоя служниця теж дуже розраховує на тебе.

Вона таки гладить мене і з ніжністю повторює моє ім’я. Я муркочу, навіть не зауважуючи.

Після усіх цих емоцій — таке щастя почуватися любленою, навіть коли не так, як треба, або не тими, ким треба.

Дивлюся на себе у відображення заднього дзеркала і знову відзначаю, що моя тілесна оболонка досить приваблива. Розумію, чому вони повернулися по мене. Я таки дуже гарна. Що сказав Піфагор? «Ти мені ще потрібна». Гадаю, Всесвіт має якісь плани на мене, і з кожним днем ці плани стають дедалі виразнішими. Деякі істоти є тут, щоб нагадати мені про це, якщо я забуду.

Наша колона складається з двадцяти машин, навантажених сотнею підлітків і спорядженням: наметами, зброєю та інструментами.

Ми не потикаємось на об’їзну дорогу і прямуємо вздовж набережних Сени. Попереду всюдихід, на бампері якого височіє масивна металева штукенція трикутної форми (Піфагор потім скаже, що то — леміш плуга): вона розчищає дорогу, згрібаючи машини і каміння та скидаючи їх у чорну воду ріки.

Мені не подобається, що ми замикаємо процесію. Я завжди боялася, що в разі якихось проблем ті, що попереду, будуть їхати вперед, не помітивши, що мене вже нема. Наш водій, здається, переймається тим самим, бо обганяє всю вервечку, щоби прилаштуватися одразу за першою вантажівкою, яка невдовзі зупиняється, бо дорогу захаращують автомобільні скелети, їх безліч. Наша вантажівка завмирає, мені це не подобається. Піфагор натискає кнопку — піднімає скло, щоб краще стежити за ситуацією. Доки ми вимушено чекаємо усунення перешкод, щурів навколо нас стає значно більше.