Бернар Вербер - Завтра будуть коти

— Добридень, «котячий розуме».

Наближаюся й інстинктивно відповідаю:

— Добридень, «людський розуме».

Піфагор мав рацію. Комунікація з людським розумом можлива, досить тільки знайти доброго приймача! Як він там казав? «Мусить десь бути перехідник». Ніколи б не повірила, що його можна знайти у світі снів.

Ми справді можемо розмовляти?

— Звісно. Тут ми обходимо фізичні межі реального світу. Ти сама це знаєш, інакше би тебе тут не було і ти зі мною не говорила б.

— Таке зі мною вперше.

— Зі мною — ні. Я вмію розмовляти з розумом усіх тварин і розумом усіх рослин. Як тільки я зрозуміла, що це можливо, почала експериментувати — тепер практикую це щовечора. Якщо для тебе це вперше, то ласкаво просимо у цей досвід. Побачиш, це захопливо.

Придивляюся до неї і бачу обличчя літньої жінки, схоже на лице Софі, але трохи кругліше і з короткою стрижкою.

— Як ти називаєшся? — питає вона.

— Бастет.

— Дуже елегантно. Мабуть, на честь єгипетської богині.

— А ти?

— Я називаю себе Патрісія.

— Тебе не дивує, що ти зі мою говориш, Патрісіє?

— Я людська шаманка, а ти, Бастет, — шаманка котяча. Ми з тобою посланці наших видів. У нас є талант, який робить нас іншими.

— Я не знала, що це може бути так просто.

— Думаю, що котячі шаманки існували з давніх-давен, але на відміну від людей, ви про них не пам’ятаєте. У нас, коли хтось має якісь здібності, про нього розповідають історії в книжках, у фільмах… Але ви все забуваєте, бо не маєте підтримки для своєї пам’яті. Коли ти помреш, Бастет, наступна котяча шаманка вважатиме, що вона унікальна і перша така.

Чорт забирай, вона має рацію.

Від народження я мала цей особливий дар і лише сьогодні відкрила, як можу його використовувати. Мій розум інстинктивно вміє спілкуватися з усім, але не в нормальному світі — йому треба вийти у паралельні світи як, наприклад, світ снів.

— Патрісіє, я б з радістю обмінялася з тобою іншою інформацією, але є термінова справа.

— Слухаю тебе, Бастет.

— Де перебуває твоє фізичне тіло?

— Після оголошення тривоги через чуму живу ізольовано у власному будинку й виживаю завдяки продуктовим запасам, які змогла накопичити. Я можу протриматися ще кілька днів. А ти?

— Я в наметовому містечку у Венсенському лісі. Треба, щоб ти долучилася до мене і прибула, щоб передати людям інформацію, яку тільки ми, коти, маємо.

— Слухаю тебе.

— Ми створили армію, яка вже перемогла щурів у битві за Єлисейські поля. Ми знайшли скарб — великий запас їжі у протиядерному сховищі президентського палацу. Тепер хочемо зробити сховок для людей і котів на Лебединому острові. У місці, де пацюки не зможуть нам завадити і де ви будете впевнені, що чума вам не загрожує.

— Чекай, чекай, розкажи мені все детально і поясни, чого ти очікуєш від мене.

Розказую їй про свої недавні пригоди. Патрісія зацікавлено слухає. Наш діалог природний, інтуїтивний діалог відкритого розуму з відкритим розумом. Про все, чим я завжди прагнула обмінятися з кимось у реальному житті, я спілкуюся з цією шаманкою уві сні. Закінчивши розповідь, питаю:

— У тебе був коли-небудь кіт?

— Ні, тільки в дитинстві у мене був пес, якого я обожнювала, — відповідає вона.

— Ніколи не було котів?

— Я завжди вважала їх надто… зверхніми.

— Ми зверхні? Порівняно зі слухняністю псів, ми мали б вам здаватися незалежними, і це вас гнітить.

— Шкода, я ніколи не розуміла, чому коти не були привітнішими до людей.

— Привітнішими? Уяви, що істоти, призначені тобі служити, замикають тебе в помешканні. Уяви, що ті самі істоти, котрі зобов’язані тобі підкорятися, дозволяють собі тебе каструвати, щоб їх не дратували твої запахи чи твої крики. Уяви, що згодом вони заважають тобі виявляти те, що є твоєю глибокою природою. Коли ти робиш їм ласку, даруючи мертву мишу, тобі навіть ніхто не подякує Уяви, що тебе годують сухим кормом, склад якого тобі невідомий.

— Це подрібнені і змішані рештки. Коров’ячі кістки, свинячі очі, баранячі хрящі, соя, мука і навіть іноді стружка, — визнає вона.

— Тим паче! Уяви, Патрісіє, коли тебе позбавляють задоволення їсти справжню їжу і мати сексуальні бажання, тобі нав’язують господаря, ім’я, місце. А вам ми здаємося зверхніми! Я вважаю, що ми не настільки злопам’ятні до істот, зобов’язаних нам служити.

— А хто вам сказав, що люди зобов’язані вам служити?

— Але ж вони наші… слуги.

— Ні.

— Перепрошую?

— Більшість людей вважають себе вашими господарями і вашими господинями.