Бернар Вербер - Завтра будуть коти

От вже ті самці! Ніколи до них не звикну. Він так боїться визнати, що прив’язаний до мене! Він так боїться визнати, що пережив, як і я, осяяння, коли наші тіла з’єдналися.

Врешті-решт, тільки ми, самиці, наважуємося на глибокі емоції і проявляємо їх без страху.

Не хотіла б я бути самцем — почувалася б, мабуть, неповносправною.

— Вчора я щось відчув завдяки тобі, — каже він.

Отже, моє відчуття — що я не обмежена своїм тілом — було справжнім.

— На жаль, — зізнається він, — я не зайшов аж так далеко.

Раптом я розумію, що його доступ до інтернету і можливість усе бачити і все розуміти за допомогою електронного Третього Ока робить його глухим до такого природного чуття, як інтуїція.

Мені не потрібні всі ці прилади, мені досить заплющити очі, ввімкнути уяву і приєднатися до енергії життя, що циркулює у Всесвіті, аби мати доступ до цінних знань, можливо навіть цінніших.

— Мені шкода, що я не можу зараз бути чуттєвішим з тобою, — зітхає він, — але… тепер я справді боюся вмерти.

А я — ні.

Що таке смерть? Коли я збагнула, що створена із завислих у порожнечі порошинок, що тримаються лише думкою, яку я маю про себе саму, смерть здається мені тільки «іншою» організацією цих часточок.

То чому я маю боятися змінити форму? Вмерти — це лише змінити організацію нескінченної кількості матерії, яка мене формує.

Принаймні сьогодні я почуваюся значно більшим філософом, ніж Піфагор, який тремтить від думки завершити своє існування. Знищення його архітектури часточок у порожнечі здається йому драмою, бо він вважає себе важливим. Він вважає, що відрізняється від решти Універсуму. І саме це почуття відмінності завадило йому пережити злиття наших тіл так інтенсивно, як я.

Якби він усвідомлював усе це, то зумів би любити по-справжньому.

Його уявлення про себе обмежене тілесною оболонкою, відрізане від інших, а я зрозуміла, що у мене немає меж. Так: я безмежна і безсмертна. Почуваюся добре, навіть якщо моє тіло ризикує бути дезорганізованим у загальній структурі. Зовсім не хвилююся, бо виживу все одно, хоч і по-іншому.

Заплющую очі, і мій розум втікає далеко від тіла, схопленого в сітку.

Уявляю, що я Фелісет у ракеті й лечу на Місяць.

Мене розбудили голоси.

Нас оточили людські діти, озброєні луками та списами. Усі мають газові маски. Дехто тримає рушницю. Вони всі брудні, в подертому одязі.

Ми відповідаємо на удари палицями, вишкірюючи зуби і цвиркаючи слиною, але мотузки не дають нам змоги відбиватися.

Той, що скидається на ватажка, має на собі намисто зі щурячих голів. За його наказом якийсь хлопець опускає сіть. Вони зв’язують нас і підвішують за лапи до довгої галузки. Несуть до рову, наповненого смердючою рідиною. Впізнаю запах чорного мастила, яке забруднило мене на будівельному майданчику Наталі.

— Вони вирили цей рів і заповнили його нафтою, щоб захистити свій табір від щурів, — примудряється пояснити Піфагор попри своє скрутне становище.

Минувши перешкоду, люди знімають протигази.

Бачу навколо лише ворожі обличчя, а дехто дивиться на нас, як мені здається, ласо.

Виходимо на галявину, посеред якої потріскує велике вогнище.

Навіть головою донизу помічаю, що в полум’ї на довгих палицях смажаться зайці, собаки і коти.

Нас поклали на землю.

— Думаю, наша місія завершиться, навіть не розпочавшись, — скиглю я.

— Шкода. В інтернеті нема інформації про звичаї цієї спільноти.

Так закінчують першопрохідці.

— Я щаслива, що познайомилася з тобою, Піфагоре, — кажу, спостерігаючи, як одна людина обрізає галузку, що, очевидно, слугуватиме за рожен для моєї персони.

Я вважала себе значно кращою, ніж Фелікс, а закінчу життя так, як він.

— Таке враження, що вони не зауважили мій USB-приймач і прикріплений дротами телефон, — дивується сіамець.

— Знімуть під час готування, вони нікуди не поспішають.

Піфагор ще раз заплющує очі, щоби знайти інформацію.

— Твоя служниця десь недалеко, — оголошує він. — Вона має бути в одному з цих наметів. Давай, поклич її!

Починаю нявчати на все горло, але жодного результату. Випробовуючи усе можливе, починаю мурчати на низьких частотах: Наталі! Ходи сюди, ти мені потрібна.

І стається диво.

Спочатку відчуваю її запах, а потім її силует, її наближення. Я бачу її, а вона — мене.

Моя служниця жваво сперечається зі своїми молодшими одноплемінниками, показуючи на мене пальцем, вимовляючи моє ім’я й ім’я мого компаньйона. Людина у намисті, здається, не погоджується з нею. Наталі зникає і повертається з іншою жінкою, дуже на неї схожою.