Бернар Вербер - Завтра будуть коти

Піфагор, зазирнувши відразу в інтернет, повідомляє:

— Це Стефані, її сестра. Вона тримала сиротинець, звідки невелика група молоді влаштувалася тут. Згодом до них приєдналися інші сироти.

— Чому вони сперечаються?

— Очевидно, лише Стефані має достатній авторитет, щоб переконати ватажка дітей відпустити нас.

Дуже рішучим голосом Наталі звертається до дітей і показує на Третє Око сіамця. Тоді хлопець змінює свою поведінку, прислухається до її пояснень і погоджується врешті-решт розв’язати нас.

Щойно я опиняюся на землі, звільнена від своїх пут, стрибаю на руки служниці й лижу їй щоки (знаю, що це собача поведінка, але в цю мить я страшенно тішуся, що вона врятувала мені життя, і не можу вдавати байдужість).

Піфагор поводиться стриманіше.

— Тепер, Бастет, треба, щоб ти виконала свою місію. Скажи ж їй: треба допомогти нам перетворити Лебединий острів на сховок від щурів.

Я муркочу, і моя служниця гладить мене дужче.

Вона говорить до мене доброзичливо, усміхаючись і повторюючи моє ім’я.

Піфагор, здається, думає, що вона мене розуміє.

— Давай, — повторює він. — Поясни їй усе.

— Ні.

— Чому ні?

— Я тобі збрехала: мені ще ніколи не вдавалося точно передати свою думку.

— Ти не вмієш передавати котячу думку людському розуму? Але щойно я бачив, що вона розуміє твоє своєрідне муркотіння!

— Я пробувала. Заспокоювала її. Давала їй зрозуміти, що потребую чогось, але далі цього не доходило.

Ну от, сказано. Тепер він знає правду. Мені принаймні стало легше. Я не можу безконечно підтримувати ілюзію.

— Отже, ми здійснили цю подорож даремно, — скрушно вимовив він. — Чому ти не сказала мені цього раніше?

— Має бути якийсь спосіб говорити до них, я впевнена в цьому!

Мені треба ще трохи часу.

Я муркочу на всіх частотах, які можна видобути з мого горла.

Марно. Я отримую у відповідь тільки пестощі.

А ніч усе ближче.

Незабаром Наталі йде спати у полотняний намет. Я згортаюся клубком коло її ніг, заплющую очі, посилаю нове муркотіння значно нижчої частоти, щоб заспокоїтися. Але в глибині душі я знаю, що всі ми приречені з моєї вини.

Чому мені не вдається бути зрозумілою для людей?

Я й сама невдовзі засинаю. Тільки у фазі сну трохи слабне почуття вини. Мені доведеться ще багато попрацювати, щоб стати корисною своєму оточенню.

Мені сниться сон.

Бачу занепад людства і необмежену владу щурів.

Вони стають усе більші, усе чисельніші, усе жорстокіші.

Якась істота підходить до мене, це Камбіс, щурячий король, якого несуть шість його менших одноплемінників.

Він сидить у кріслі, наче на троні, як людина, і носить намисто з маленьких котячих голівок навколо шиї. Колупаючись кігтем в зубах, каже: «Я теж підтримую міжвидове спілкування».

Потім, вишкірившись, уточнює: «Я готовий розмовляти з тобою, Бастет. Моє перше питання таке: ти хочеш, щоб тебе з’їли зараз чи трохи пізніше?»

І регоче так, як це роблять люди.

Миттєво прокидаюся, тру очі та змушую себе заснути, щоб мені наснилося щось інше.

У другому сні Піфагор говорить: «Мені вдається приймати людську думку, тому що я знайшов відповідний радіопередавач, у моєму випадку Софі. Немає містків, але десь, ймовірно, існує перехідник. Досить знайти того чи ту серед людей, хто буде здатен тебе слухати. Знайди правильну особу, і це спрацює, Бастет. Тепер, коли ти знаєш, що шукати, все може вдатися».

Знову розплющую очі. Піфагор спить трохи далі, але я переконана, що саме його розум надіслав мені цю думку. Отже, я маю чітку мету: знайти уві сні людський розум, здатний бесідувати зі мною у такому часопросторі, який не піддається законам нормального світу.

Зосереджуюся, заплющую очі, і в цьому третьому сні керую своїм розумом, легкою маленькою необмеженою хмаркою, але замість того, щоб розширювати, я його стискаю, він від’єднується від моєї голови й летить високо до неба. Він підіймається над лісом. Сягає великої хмари, звідки може побачити усі обличчя людських розумів.

Бачу обличчя Наталі, але в неї, як і в багатьох інших, заплющені очі.

І ось мандрую своїм розумом цими сплячими людськими обличчями. Носи і губи — наче пагорби. Заплющені повіки здаються жмутами трави. Раптом один відблиск привертає мою увагу. Щось, що нагадує гладкі рожеві фрукти, з’являється посеред довгих вій, що обрамляють повіки, які починають тріпотіти. Губи, що під ними, розтягуються в усмішці, потім відкриваються, щоб вимовити: