— Як Фелісет? А чому ми прилетіли саме сюди?
— Можливо, ми прибули сюди, щоб колонізувати цю планету, примітивну, заселену грубими істотами з варварською свідомістю.
— Тоді чому ми забули, звідки походимо?
— Бо розвинули інструменти розуму, а не пам’яті. Не вміємо ні писати, ні читати, як наслідок — не маємо вагомих засобів збереження інформації.
Ми позбавлені довготривалої пам’яті. Можливо, першопрохідці розповідали нашу історію своїм дітям, а ті — своїм. Коли її розповідали, вона могла спотворюватися, змінюватися, аж поки не стала звичайною казкою, легендою. Згодом усі про неї забули. Як про все, що не записано на непорушній основі. Ця ідея мене інтригує, і кінчик хвоста зраджує моє збудження.
— Історія не цілком втрачена, оскільки в Індії, Китаї, Скандинавії люди вшановували Бастет, богів і богинь з головою чи тілом кота.
— Деякі люди краще, ніж ми, пам’ятають про наші витоки. Бо письмо і книжки дають їм змогу зберігати конкретний слід усього того, що трапилося в минулому. Це їхня велика перевага і наша велика прогалина. Писемна пам’ять є ключем до безсмертя цивілізацій. Без книжок усі істини можуть бути піддані сумніву, все, що було, поступово забудеться.
Вилизую себе. Піфагор ворушить вухами.
— Намагаюся уявити планету з котами, які володіли б передовими технологіями. Там би були значно менші та значно швидші машини, якими керували б коти. А також літаки, які літали б ще вище.
— Схожі на метких пташок, — дозволяю собі уточнити.
— Я уявляю цих котів в одязі.
— З пацючої шкіри?
— Можливо, ті коти ходять на двох ногах.
Щоразу як він висуває якусь ідею, у мене виникає бажання його доповнити.
— Коти, які смакують фуа-гра з пацюків, — пропонує він.
— Що таке фуа-гра?
— Страва, яку дуже цінують люди, як ікра.
— Я хочу спробувати мишачу фуа-гра.
Він далі фантазує, не відриваючи очей від зірок. Вітер притискає наші вуса до щік.
— Коти, які мали б… маленьких людей за тварин-компаньйонів? — пропоную, щоб збагатити розмову.
— Ні, люди живуть тільки на Землі.
— Ти впевнений, Піфагоре? Бо я чітко бачу великих котів, які гладять маленьких голих людей, що тремтять від радості. Я бачу, як ці коти готують їм сухий корм, чистять їхні лотки.
Ми з Піфагором нагромаджуємо гіпотези про ймовірну цивілізацію котів, але боюсь, щоб наша уява не розгулялась, як у наших людських слуг. Потім ми засинаємо, притулившись одне до одного.
Я сплю. І бачу сон. Мій розум виходить з тіла, і тонка хмарка котячої думки долучається до великої хмари думок усіх інших свідомих живих істот. Знову бачу сонні людські обличчя, заплющені очі, знаходжу обличчя Патрісії з відкритими повіками і таким самим відкритим розумом, як минулого разу.
— Добридень, Бастет.
— Я не знала, Патрісіє, що ти…
— Раніше я викладала історію в університеті. Вважала себе трохи огрядною, тому почала вживати ліки для схуднення. Але ці ліки мали побічні шкідливі наслідки. Спочатку в мене були мігрені, потім запаморочення і проблеми з мовленням. Коли я здогадалася, що це через ліки, — було занадто пізно. Подала до суду на фармацевтичну компанію і виграла: ліки заборонили, але шкоду вже не можна було відвернути. Щодня я потрохи втрачала здатність передавати і приймати думки. Здатність говорити і чути. Я поступово замикалася у своїй голові, сама з собою. Це було дивно. Втративши два свої головні відчуття, я розвинула два інші, щоб компенсувати втрату і залишатися в контакті з зовнішнім світом. Кажуть, що сліпота — це найгірше, але для мене найгірше — глухота. Коли ти глухий, вже не помічаєш об’єму простору, в якому перебуваєш, бо вуха теж дають цю інформацію, ти знала про це?
— Саме тому, що ти була «замкнена у своїй голові», ти стала шаманкою?
— Саме тому, що була замкнена, як ти кажеш, я шукала виходу, шукала дверей, і зрештою… Не так багато існує «нормальних» професій для глухонімих. Мій розум шукав засоби для виживання. У житті, думаю, все врівноважується, кожна вада компенсується надмірністю якогось особливого таланту.
— У кожному разі — браво! Тобі вдалося передати моє повідомлення іншим, — кажу я. — Мої вітання.
— Браво й тобі, Бастет. Саме завдяки твоєму плану ми тут.
— Мушу зізнатися, що це не мій план, це план мого побратима Піфагора. Він усе знає і організовує, він знайшов Лебединий острів. У нього є Третє Око. Я тільки його… учениця.
— Піфагор? Ти знаєш, що це ім’я дуже відомого в античній Греції чоловіка? Він був дуже освічений і дуже мудрий філософ. Коли я викладала, то спеціалізувалася на цьому історичному періоді й захоплювалася персонажем, який носив те саме ім’я, що і твій приятель. На мою думку, це найдивовижніший чоловік, який коли-небудь жив на землі.
Читать дальше