Бернар Вербер - Завтра будуть коти

З огляду на численність своїх лав, пацюки дозволяють собі атакувати з усіх флангів одночасно. Спускаюся зі статуї Свободи. Анжело, відчувши небезпеку, втратив охоту бавитись і піддався паніці. Він весь тремтить. Наказую йому заховатися за Ганнібалом і пильнувати, щоб не потрапити йому під лапу. Потім йду туди, де, гадаю, хвиля пацюків прибуде найскоріше. Раптом у повітрі лунає спів Каллас, потужний і величний. Отже, Патрісії вдалося переконати підлітків знайти цю арію — ймовірно, в інтернеті — і транслювати її через усі динаміки авт.

Музика підноситься, нападники наближаються. Ті пацюки, які ще не пірнули, посилюють скрегіт, щоби підбадьорити перші лінії фронту. Декому навіть вдається відповісти на цей клич на плаву. Я не розмовляю пацючою мовою, але відчуваю їхні думки, які можна звести до одного слова: «Убити». Мимоволі здригаюся.

Спів Каллас — мій енергетичний якір. Я черпаю у ньому силу. Зціплюю зуби. Цивілізація зубів проти цивілізації кігтів.

Випускаю кігті.

Пацюки у річці злиплися докупи, утворюючи пульсуючу брунатну масу. Зненацька група особливо прудких щурів використовує цей рухомий килим, щоби промчати по ньому на протилежний берег. Орда гризунів врізається в нас.

Наталі свистить. Десяток молодих людей, озброєних луками, занурюють кінчики стріл у полум’я і одночасно стріляють запаленими стрілами вздовж річки. Довкола Лебединого острова миттєво займається… річка! Просто спалахує серед ночі. Отже, цей особливий запах — від бензину. Наталі тримає вогнемет і стріляє у щурів, які встигли потрапити на берег.

Величезна стіна вогню здіймається над річкою. Серед пацюків — паніка. Дехто з них пробує повернутися назад, більшість суне вперед, їх перехоплюють розлючені коти або зупиняють кулі. Повітря наповнюється смородом бензину і паленої шерсті. Та попри те, що пацюки зазнали втрат, їхня кількість така величезна, що тисячі їх все ж допливли до острова. Посеред цієї маси, що вкриває ріку, я бачу гігантську постать. Камбіс! Його шерсть подекуди димить, але він здається непохитним. Есмеральда також його зауважила, але я кидаюся, перш ніж вона встигає щось зробити. Не вистачало тільки, щоб вона викрала мій трофей! Моя байдужість до власності все-таки має межі.

За двадцять секунд опиняюся віч-на-віч з ворогом. Його підпалена шерсть тхне перцем. Його присмалені вуса закрутилися. Його чорні очі налилися кров’ю. Ми кидаємося одне на одного. Тілом об тіло. Ми б’ємося лапами, кігтями, зубами. Качаємося у високих травах, він всаджує свої довгі зуби мені в плече. Біль! Ось недолік тіла на противагу розуму: воно надсилає сигнали страждання. Зціплюю зуби, щоб не занявчати. Я теж вгризаюся у його спину, і кров бризкає мені просто в горло. Відчуваю її смак. Незле. Стискаю щелепи до кінця.

Його довгий хвіст боляче шмагає по вухах. Мої вушка дуже чутливі, я відразу ж послабила хватку, і він скористався цим, щоб обернути ситуацію на свою користь. Цього разу наді мною взяли гору. Есмеральда одним стрибком опиняється поруч. Щоб налякати щурячого короля, вона стає на задні лапи і всією вагою падає на нього, збиває з ніг і вгризається в його задню лапу, аж до кістки. Він пищить і відпускає мене. Ми з Есмеральдою — дві войовничі фурії.

Спів Каллас здіймається до найвищих висот і наповнює повітря так само, як і дим з палаючої річки.

Король пацюків, поранений, вагається, чи варто битися проти нас обох. Бачу лють у його розумі. Як можна так довго гніватися?

Думаю, можна обійтися без застосування сили. Намагаюся йому сказати:

— Камбісе, я не гніваюсь, досить нам сіяти смерть. Спробуймо знайти територію порозуміння, яка дасть нам змогу мирно співіснувати.

Але він не прийняв моє послання. Стискає щелепи, плюється, а його підлеглі підбігають до нього і допомагають йому втекти.

Я навіть не думаю його переслідувати. Він кидається до річки, біжить настилом з тіл загиблих воїнів через річку до своїх. Вогонь на плесі ще не згас, але це його не зупиняє. Король щурів пірнає у вогненні язики, прослизає і зникає.

Знаю, що якби я спробувала переслідувати його, цей плавучий настил не витримав би моєї ваги.

Есмеральда підходить до мене.

— Ну, не можна ж завжди перемагати, — визнає Есмеральда.

Вона зализує мою рану.

Як неприємно мати таку милу суперницю! Але я дозволяю їй це робити: вона все-таки врятувала мого сина, захищала, годувала його, помагала мені в битвах, врятувала мене з небезпечної ситуації під час двобою з Камбісом, і навіть не дорікала мені, коли я програла. Вона, вочевидь, дуже хороша. Я готова пробачити їй давні помилки у спілкуванні зі мною.