Бернар Вербер - Її величність кішка

У цей момент цеглина провалюється.

З отвору виривається не один, не два, а хтозна-скільки сотень великих чорних пацюків.

Я інстинктивно відскочила та вп’ялася пазурами в стелю, щоб не впасти.

Брудний потік шерсті та гострих зубів проноситься піді мною, навіть не помітивши, та вилазить з тунелю метро нагору.

Тепер я зрозуміла: ці пацюки гризли цеглу.

Коли вони звільнили тунель, я чимдуж побігла до собору. Пролітаю сходи північної вежі й тисну на червону кнопку сигналу тривоги, яку показував Піфагор.

Дзвони розгойдуються і голосно гудуть.

Рай умить прокидається. Мої рефлекси, як завжди, бездоганні. Я горлаю з висоти:

— ПАЦЮКИ! ПАЦЮКИ!

Я бачу орду пацюків, яка біжить і розтікається нашим Раєм.

Вони в нас удома! Треба це зупинити.

Я нявчу:

— Мерщій будіть Ганнібала!

Нарешті коти почули мене і відгукнулися на мій клич. Побігли будити лева-втікача з цирку в Булонському лісі. Не впевнена, чи ви знаєте, що леви ще з більшим трепетом, ніж ми, ставляться до свого сну. Можливо, у них важче перетравлюється їжа через їхні розміри і тому вони так не люблять, коли їх тривожать. Я, наприклад, нізащо не хотіла б опинитися на місці пацюка, який безцеремонно перервав сон лева. І ось Ганнібал у гніві стає перед ворогами і реве так, що перші лави розбігаються. Потім він пірнає лапами в пацючу орду. З-під довгих розчепірених пазурів вилітають жмути шерсті. Ганнібал опускає морду і ніби ковтає гризунів. Пошматовані, роздерті, розчавлені тіла новоприбулих літають у повітрі.

З-за його плечей видно котів, які прийшли на поміч, але навіть не пробують втручатися. Вони просто милуються силою природи.

Усього за кілька хвилин протистояння (якщо це можна так назвати) нападники вже лежать замертво, є декілька вцілілих, а від інших лишилися хіба що шматки.

— Вперед, Ганнібале, покажи, що їм тут не раді, — нявчу я.

Люди приходять останніми і бояться навіть підійти, остерігаючись випадкового удару пазуристою лапою чи зараження чумою. А кілька вцілілих пацюків стрімголов утікають до річки.

Мої побратими відгадали їхній намір і заступили шлях.

Я нявчу:

— Не вбивайте всіх! Візьміть котрогось в полон!

Проте живим залишається лише один пацюк, і його теж оточили коти.

Так на мене падає тягар найгіршого вчинку: я втручаюся в бійку і відвойовую в побратимів життя пацюка.

— Та подумайте ж! Треба лишити його живим і змусити розповісти нам все, що знає, про пацюків і їхні плани. Якщо його вбити, то з ним ми втратимо цінну інформацію.

І ось я дивлюся на врятовану тварину. Це великий темно-сірий пацюк із чорними очима та довгими й гострими білими іклами, він весь тремтить від страху. Я навіть чую цокотіння його зубів. Його можна зрозуміти: можливо, донині він і не знав про існування левів. Уявляю, якби мені довелося стати перед пацюком, вдесятеро більшим за звичайного, — навіть я б обімліла.

Цікаво, як говорити з полоненими. Я не готова розмовляти з пацюком. У Патриції найбільше шансів провести переговори, тож вона жадібно приймає спеціальні трави і занурюється у транс. Пацюк теж піддається силі галюциногенних трав. Обидвоє ніби сплять, лише повіки тремтять, а губи ворушаться, що означає беззвучний обмін інформацією.

Коли Патриція врешті розплющує очі, то дає зрозуміти, що отримала потрібні відомості. Вона записує почуте для Наталі, а та передає інформацію Піфагору, той, своєю чергою, перекладає котам.

І ось що ми дізналися: після поразки на Лебединому острові вцілілі пацюки втекли та перегрупувались у південно-західній частині Парижа. Дещо сталося: лідери вимагали пояснення поразки від пацючого короля Камбіса. Вони тицьнули йому в ніс нікчемним результатом, перевага в кількості та вміння плавати мали принести його військам перемогу.

Камбіс безуспішно старався виправдатись. Його статус лідера поставили під сумнів. На нього впала повна відповідальність за жалюгідний результат битви за Лебединий острів. Він повинен був відпокутувати за скоєне.

Вони живцем відкрили йому череп та впилися зубами в мозок. Ми поїдаємо ворогів, щоб перебрати собі їхню силу, а пацюки зжерли свого короля, щоб перебрати собі його розум. Після ритуального вбивства гризуни перейшли до поєдинків між найсильнішими лідерами, щоб вибрати наступника Камбіса. Лише найсильнішому могло дістатись право керувати ними.

Суперники билися на смерть, аж поки не залишився один переможець. Для певності в тому, що вибір правильний, вони були готові пожертвувати найвідважнішими бійцями.