Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Приблизно через півгодини кремезний чолов'яга з місцевої станції технічного обслуговування приїхав на пікапі з буксирним тросом і сином. Оглянувши ситуацію, він відіслав свого сина розбиратися з іншим випадком, прив'язав буксирний трос до зламаної машини Кейт і потягнув її до свого гаража.

Хвилину або дві Кейт мовчала, а потім сказала:

— Якби я не була американка, він би цього не зробив.

Він порекомендував їм маленький місцевий паб, сказавши, що згодом приїде туди та знайде їх, коли завершить діагностування «Сітроена». Оскільки Дірків «Ягуар» утратив лише правий передній індикатор повороту, а Дірк наполягав на тому, що праворуч він майже ніколи не повертає, коротку відстань до пабу вони проїхали. Неохоче сідаючи в машину Дірка, Кейт знайшла там книгу Говарда Белла, яку Дірк поцупив у Саллі Міллз у кав'ярні, й відразу взялася читати її. Кілька хвилин по тому, коли вони заходили в паб, вона досі намагалася зрозуміти, чи читала вона вже цю книгу, чи ні.

Цей паб поєднував у собі всі традиційні англійські риси: латунні прикраси, ламінат, похмурість. Голос Майкла Джексона від сусідньої барної стійки змішувався з тужливим голосом скломийної машини біля цієї стійки, і разом вони створюючи звукову атмосферу, що ідеально пасувала до тьмяності старої фарби.

Дірк купив собі та Кейт напої, і вони сіли разом за знайдений нею маленький кутовий столик, що був удалині від жирної, футболкової ворожості барної стійки.

— Я її вже читала, — оголосила вона, прогортавши більшу частину сторінок книжки «Біжи щодуху». — Принаймні, я починала її і прочитала перші кілька розділів. Це близько двох місяців тому було. Не знаю, чому я досі читаю його книги, адже цілком зрозуміло, що його редактор цього не робить, — вона подивилася на Дірка. — Ніколи б не подумала, що вам таке подобається. Хоч я вас і не довго знаю.

— Не подобається, — сказав Дірк. — Я її… взяв помилково.

— Усі так кажуть, — відповіла Кейт. — Раніше він писав досить непогано, — додала вона, — якщо вам таке подобається. Мій брат працює у видавництві в Нью-Йорку й каже, що Говард Белл зараз став дуже дивний. У мене таке враження, що вони всі трохи бояться його, а йому це радше подобається. Принаймні, нікому не вистачає сміливості сказати йому, що краще викинути розділи з десятого по двадцять сьомий включно. А також усе те, що він написав про цапа. Є припущення, що він продає так багато книг завдяки тому, що їх ніхто ніколи не читає. Якби всі, хто їх купує, читали їх, вони б не стали купувати наступну, і його кар'єрі настав би кінець.

Вона відштовхнула книгу від себе.

— Отже, — сказала вона. — Ви дуже розумно розповіли мені, навіщо я їздила до Вудсгеду, але не розповіли мені про те, навіщо туди їхали ви.

Дірк знизав плечима.

— Щоб подивитися, який він, — стримано сказав він.

— Та невже? Що ж, я збережу ваш час. Там просто жахливо.

— Опишіть його. Взагалі-то, почніть з аеропорту.

Кейт зробила великий ковток «кривавої Мері» і якийсь час мовчала, чекаючи, поки горілка всередині неї прокладе собі шлях.

— Ви хочете почути і про аеропорт? — зрештою спитала вона.

— Так.

Кейт допила свій напій.

— Тоді мені потрібна добавка, — сказала вона й штовхнула йому пустий келих.

Дірк мужньо витримав спілкування з барменом і за дві хвилини повернувся до Кейт із новим келихом.

— Добре, — сказала Кейт. — Я розпочну з кішки.

— З якої кішки?

— З кішки, доглянути за якою замість мене довелося просити сусідку.

— Яку сусідку?

— Ту, що померла.

— Зрозуміло, — сказав Дірк. — Знаєте що? Може мені краще заткнути пельку й дозволити говорити вам?

— Так, — сказала Кейт, — це було б чудово.

Кейт розповіла про події останніх кількох днів (принаймні тих, впродовж яких вона була притомна), а потім перейшла до своїх вражень від Вудсгеду.

Попри огиду, з якою вона його змальовувала, Діркові ця лікарня здалася саме таким місцем, куди б він залюбки пішов на пенсію; якщо можна, то завтра. Цей заклад поєднував у собі захопленість нез'ясовним, а такий гріх був і в нього (він міг думати про це захоплення виключно як про гріх і іноді лаявся на нього, як наркоман на наркотик) з розпещеним сибаритством, яке було гріхом, який він прагнув пізнати, але не мав на це грошей.

Зрештою Кейт розповіла про моторошну зустріч із паном Одвіном і його огидним посіпакою, і почувши це Дірк нахмурився й на хвилину замовкнув. Значна частина цієї хвилини була присвячена внутрішній боротьбі щодо того, чи не запалити йому сигарету. Нещодавно він відмовився від них, тому ця внутрішня боротьба траплялася регулярно, і він її регулярно програвав, іноді навіть не помічаючи цього. Він тріумфально прийняв рішення, що цього разу не палитиме, й відразу запалив. Для того, щоб вийняти з містких кишень свого плаща запальничку, спочатку йому довелося вийняти звідти конверт із ванної кімнати Джефрі Енсті. Він поклав його на стіл біля книги й запалив сигарету.