Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

Слово «удар блискавки» з'явилося в її думках несподівано, і Кейт не знала, що про нього думати, тому просто залишила його на дні своєї свідомості, як рушник на підлозі ванні, який ліньки було підняти.

Їй хотілося, щоб визирнуло сонце. Кілометри дороги сточували її колеса, хмари сточували її саму, і дедалі частіше їй на думку спадали пінгвіни. Зрештою вона вирішила, що більше цього не витримає, і що кілька хвилин пішої прогулянки мають змінити її настрій.

Вона зупинила машину біля краю дороги. Старезний «Ягуар», який останні сімнадцять миль їхав за нею, врізався в її машину ззаду, і це миттєво змінило її настрій.

З приємним нападом люті Кейт вискочила зі своєї машини й побігла лаяти водія другої машини, який теж вискочив зі своєї машини, щоб вилаяти Кейт.

— Ви чому не дивитесь, куди їдете?! — репетувала вона на нього.

Він був дещо огрядним чоловіком, який сидів за кермом у довгому шкіряному плащі та досить огидному червоному капелюсі попри пов’язану з цим незручність. Кейт відчула співчуття до нього.

— Чому я не дивлюсь, куди їду? — гаряче повторив він. — А ви в дзеркало заднього виду хоч інколи дивитеся?

— Ні, — сказала Кейт, вперши руки в боки.

— О, — сказав її супротивник. — А чому?

— Тому що воно лежить під сидінням.

— Зрозуміло, — похмуро відповів він. — Дякую за відвертість. У вас є адвокат?

— Так, у мене є адвокат, — гордо й упевнено сказала Кейт.

— А він хороший? — спитав чоловік у капелюсі. — Мені будуть потрібні його послуги. Бо мій адвокат тимчасово в тюрмі сидить.

— Мого адвоката ви найняти не можете.

— Чому?

— Не кажіть дурниць! Це був би очевидний конфлікт інтересів.

Її супротивник склав руки на грудях і притулився спиною до своєї машини. Він повільно подивився навколо. Дорога темнішала — на землю опускався ранній зимовий вечір. Потім чоловік нахилився в свою машину й увімкнув аварійні вогники. Задні бурштинові фари красиво блимали на низьку травицю узбіччя. Передні фари були заглиблені в задню частину машини Кейт, тож блимати не могли.

Він знову притулився до машини й оцінююче оглянув Кейт з голови до п'ят.

— Ви водій з дивовижною, я б навіть сказав майже надлюдською відсутністю навичок, — сказав він, — і слово «водій» я вжив у дуже широкому сенсі, маючи на увазі будь-яку особу, що сидить на сидінні водія в… наразі я називатиму це автомобілем — але я вживаю цей термін без жодного упередження — в автомобілі, який їде по дорозі. Ви мене розумієте?

— Ні.

— Я маю на увазі, що ви погано водите. Ви знаєте, що останні сімнадцять миль вас по всій дорозі хитало?

— Сімнадцять миль! — вигукнула Кейт. — Ви що, переслідували мене?

— Лише певною мірою, — сказав Дірк. — Я на відміну від вас намагався залишатися на правильній смузі.

— Зрозуміло. Що ж, я теж вдячна вам за те, що ви відверті. Думаю, ви й самі розумієте, що це протизаконно. Знайдіть собі якомога кращого адвоката, бо інакше мій з нього шашлик зробить.

— Тож мені, напевно, доведеться шукати кебаб.

— Судячи з вашого вигляду, кебабів ви вже достатньо з’їли. Дозвольте спитати, навіщо ви їхали за мною?

— Ви створювали враження, що знаєте, куди їдете. Принаймні, спочатку. Впродовж перших ста метрів.

— Якого біса вас цікавить те, куди я їду?

— Це мій метод навігації.

Кейт примружила очі.

Вона хотіла була вимагати повного та негайного пояснення цієї безглуздої фрази, але цієї миті біля них зупинився білий «Форд Сьєрра».

Водій опустив шибку вікна й висунув голову.

— Ви що, зіткнулися? — крикнув він їм.

— Так.

— Ха! — сказав він і поїхав далі.

Через секунду або дві біля них зупинився «Пежо».

— А хто це тут щойно був? — запитав їх водій про водія попереднього авто.

— Не знаю, — сказав Дірк.

— О, — сказав водій. — Таке враження, що ви тут зіткнулися.

— Так, — сказав Дірк.

— Я саме так і подумав, — сказав водій і поїхав далі.

— Подорожні вже зовсім не такі, як раніше, — сказав Дірк Кейт.

— Не кажучи вже про тих, хто в тебе врізається, — сказала Кейт. — Я досі хочу знати, навіщо ви їхали за мною. Ви маєте розуміти, що мені важко не вважати вас надзвичайно зловісним.

— Це цілком природно, — сказав Дірк, — бо зазвичай я дійсно зловісний. Але цього разу я просто заблукав. Мені довелося зробити ухильний маневр, тому що назустріч їхав великій сірий фургон, який вважав, що йому належить уся дорога. Ухилитися від нього мені вдалося виключно завдяки швидкому повороту на іншу дорогу, на якій я потім не міг розвернутися. Ще через кілька поворотів я повністю загубився. Деякі люди стверджують, що в таких випадках треба звіритися з картою, але я таким людям кажу лише «Ха! А що як у вас немає карти, з якою можна звіритися? Або у вас є карта, але це карта департаменту Дордонь у Франції?» Моя особиста стратегія в таких випадках полягає в пошуку авто або найближчого його еквіваленту, яке впевнено їде так, ніби знає дорогу. І тоді я їду за ним. Я дуже рідко потрапляю туди, куди збирався приїхати, але дуже часто потрапляю туди, де мені потрібно бути. Що ви на це скажете?