Дэниел Киз - Доторк

Він рано повечеряв з Майрою, а потім вони просто сиділи й дивилися одне на одного у вітальні. Якимсь дивним чином її впевненість, її релігійне відсторонення тепер дратували його. Він зневажав її самовдоволену ауру людини, що знає всі відповіді. Хотів зірвати цю маску впевненості й побачити її по-справжньому вразливою.

— Маю плани на цей вечір, — озвалася вона, — але не хочу лишати тебе самого.

— Я сам, навіть коли навколо мене є люди. Іди. Усе нормально.

— Я сподівалася, що ти підеш зі мною. Хочу тебе з деким познайомити.

— Знаєш, я не дуже люблю знайомитися з новими людьми.

— Це не просто «люди». Відколи я побачила твою скульптуру, то знала, що тобі варто познайомитися з братом Люком. Вас обох багато що об’єднує. Він художник, і у ваших роботах стільки спільного, що я впевнена: було б добре, якби ви познайомилися.

— І які в нього картини?

— Його роботи важко описати. Але, дивлячись на твою скульптуру, я відчувала те ж, що відчувала, коли споглядала фігурки стражденних душ у «Циклі страждання». Дві його картини на спільному шоу митців Детройта. Ходімо зі мною в галерею, подивишся його роботи. Тоді, якщо захочеш познайомитися, можемо відвідати місію. Якщо ні, я сходжу сама. Але я впевнена, що це піде тобі на користь.

Барні не очікував, що подасться з нею, але цікавість узяла гору.

— Ти, здається, дуже впевнена в тому, що для людей добре, а що ні.

— Я знайшла деякі відповіді, — мовила вона.

— Ти думала, що знаєш відповіді, чотири роки тому.

Майра зиркнула на нього так, ніби він щойно дав їй ляпаса.

— Я не хотів, — перепросив він.

— А я думаю, що хотів.

— Добре. Останнім часом я не надто терплячий з людьми, які думають, що знають відповіді, і пояснюють те, що сталося зі мною й Карен, надто спрощеними релігійними поняттями. Це ніби дивитися на занадто роздуту надувну фігуру на параді в День подяки. Так і хочеться її проколоти й подивитися, що там, усередині, крім гарячого повітря.

Майра розсміялася, а його роздратувало те, що, хоч би що він говорив, це її не дратувало. Вона така, блін, упевнена в собі, так усе в неї під контролем, що вона ігнорує його шпильки. Дуже відрізняється від Карен, яка завжди надто чутлива до найменшого натяку на гнів чи сарказм у його голосі. Майра може налаштувати звук чи відфільтрувати ворожість. Він жадав ударити її, але вона, найпевніше, просто всміхнулася б і взяла його за руку.

— Ходімо зі мною, подивишся на роботу брата Люка.

— Добре, — відповів Барні. — Ходімо.

У галереї він зупинився біля двох картин, підписаних «Люк П.». На першій був розколотий захід сонця, помаранчева червінь якого розливалася на краєвид унизу, ніби його було видно крізь кілька шарів води й повітря, саме сонце — розтрощене, тоді знову зліплене докупи, із зазубреними краями, ніби то була робота дитини, — заперечувало цілісний і зв’язний погляд на природу. Він знав, що художник має на увазі, а Майра, певно, побачила, що він намагався зробити щось схоже з «Жертвами».

Інша картина була автопортретом.

— Так брат Люк бачить себе до того, як приєднався до нас.

— А ти знаєш, яким він бачить себе тепер?

На мить Майра стиснула губи, стримуючись.

— Я маю на увазі, що він більше себе таким не малює. В останніх його роботах видно зміну.

— Ти пов’язуєш це з Братством?

— Так.

Разом з тим портрет зображав чоловіка, який би цілком природно вписався в його сцену. Та ж техніка розколотих поверхонь і тріснутих площин, якщо її застосувати на людському обличчі, виглядала жахливо. Рот був стулений, та все одно розколотий у трьох місцях, де лінії мали б перетинатися, від чого скидалося на те, що чоловік кричить зі стуленим ротом. Те ж з очима й неживою рукою — усе кричало.

— Так, я б з ним познайомився, — погодився Барні.

Повела Майра. Місія розташовувалася недалеко від галереї, в одному з районів Детройта, де маєтки дев’ятнадцятого століття стали глухими пансіонами, в яких разом уживалися десятки сімей. Забиті дошками вікна нагадували, що не так давно тут були протести. Коли вони вийшли з машини перед однією з тих будівель і побачили сміття та нечистоти на вулиці, людей, які сиділи на ґанках і витягувалися з вікон у цей надто теплий і нудотний вересневий вечір, Барні міг думати лише про те, які ж вони всі тут бідні, і чомусь він також частково в цьому винен. Він знав, що тутешні ненавидять його за гарний одяг і нову машину, міг зрозуміти, що вони мусять ненавидіти його, щоб не ненавидіти себе. Для них ненависть — це щось необхідне. Цю науку він саме засвоює. Ненавидіти він лише почав, і це вже нелегко, але тепер зрозумів, що так полегшується біль, як, наприклад, коли людина б’є собі по пальцях молотком, вона матюкається на цей інструмент і шпурляє його подалі. Дитина це розуміє, коли вдаряється пальцем, а тоді штовхає стільця чи коли кричить на землю, після того як подряпає коліно. Навіщо збільшувати тягар провини й самоосуду, звинувачуючи себе, якщо можна клясти небо? З пам’яті виринули слова з Книги Йова, які його батько завжди цитував польською, коли все йшло зле: «Я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі».