Дэниел Киз - Доторк

Жінка вимкнула майже все освітлення, і хоча зазвичай світло йому подобалося, Барні був вдячний, бо тепер воно різало йому очі.

— Ти зовсім не такий, як інші, — єдвабно прошепотіла вона, поки він діткнувся до її шиї. — Знаєш, як поводитися з леді.

Барні пригадав старого знайомця, що розповів йому, коли Барні вперше йшов підчепити собі дівчину: «Стався до леді, як до шльондри, а до шльондри — як до леді». Ця наука йому добряче пригодилася в молодості, мусив визнати він, і то більше з леді, ніж зі шльондрами.

Проте він відкрив для себе, що цілувати її було неприємно. Губи тонкі й паперові, а шкіра відразливо волога. Барні вирішив обмежитися тим, що погладжував її щоки й шию. Вона допомогла йому зняти із себе негліже, він розстебнув їй бюстгальтер і гладив тіло, коли руки відкрили, що її шкіра не така гладенька, як він очікував після обличчя та шиї. Її всю вкривали виразки. Барні швидко забрав від неї руки, і коли побачив, як вона нерухомо лежить із заплющеними очима, розтуливши вуста й чекаючи, то на одну страшну мить подумав, що жінка мертва.

Барні уявлення не мав, що то за виразки, але вони повністю вкривали її спину, стегна, ноги, і раптом він знову відчув слабкість і нудоту. Потрібно забратися звідси якомога швидше.

Він відсторонився, і коли вона підвелася щоб глянути, що не так, вказав на ванну. Опинившись усередині, він на повну викрутив воду й змив воду в унітазі, щоб приховати позиви до блювоти. Коли вийшов, то відразу попрямував туди, де на кріслі висів його одяг.

— Що таке? — запитала вона, побачивши, що він одягається.

— Вибач, але мені здається, тобі краще звернутися до лікаря зі своєю шкірою.

Вона спопелила його поглядом.

— Зі мною все в порядку. У мене була одна проблема зі шкірою кілька місяців тому. Тепер усе вже загоїлося. Просто нестача вітамінів. А ти що собі подумав?

— Не знаю, але все одно, думаю, тобі краще піти до лікаря.

— Думаєш, у мене якась хвороба?

Барні не відповів, продовжив одягатися.

— Думаєш, я заражаю людей? Брудна, думаєш, так? Забирайся звідси, мудак. Геть!

— Я не хотів тебе зачепити, — виправдовувався він. Витягнув з гаманця дві двадцятки й поклав їх на стіл біля ляльки-пупсика. — Це тобі за твій час.

Вона з люттю кинулася на нього й вп’ялася нігтями. Йому вдалося вчасно ухилитися, та Барні знав: якщо ті пазури знайдуть його обличчя, то сильно поранять. Він зачинив за собою двері й швидко пішов коридором, серце бухкало в грудях, а скроні пульсували. Вона відчинила двері, вийшла гола й закричала йому:

— Більше ніколи навіть не показуйся в Тоні. Мої друзі тобі мордяку розтовчуть. Дивись, не забудься, мурло паршиве.

Він проминув ліфт і збіг униз, перестрибуючи через чотири сходинки. Голова тріскалася, флюоресцентне світло ранило очі. Барні то йшов, то біг через майже безлюдні вулиці, які об’єднувалися, наче спиці в маточині парку на Кадилак-сквер. Його вивертало зсередини, і билася думка: «Усі заразні… усі зіпсовані… усі брудні…»

Він пройшов повз нерівно освітлені дерева, обстрижені кущі й стежки з вишикуваними вздовж них лавками, ігноруючи кольорове світло фонтана, що то розмивалося, то ставало чіткішим, через вхід до триповерхового підземного паркінгу, над яким і стояв той бутафорський парк.

Тоді й почув. Розпливчастий шепіт у темряві третього поверху. Барні обернувся, проте навколо нікого не було, а потім, коли намагався відчинити дверцята машини, то почув його знову, цього разу дзвінкою луною в порожнистому приміщенні.

«Знайди Церкву!»

Голос Майри, звісно. Він сів за кермо, намагався зупинити пульсацію, стискаючи голову з обох боків кулаками. Знову й знову. «Знайди Церкву!.. Знайди Церкву!.. Знайди Церкву!..»

Зрештою голос відступив, Барні швидко проїхав спочатку одним пандусом, тоді другим і третім, виїхав на вулицю, з гуркотом вилетів на автостраду через перехрестя, й усю дорогу додому з радіо голосно волала музика, щоб, якщо голос повернеться, Барні нічого не чув.

Через кілька днів Карен з матір’ю пішли на вечірнє заняття для майбутніх батьків від Червоного Хреста в Детройті. Так порадив лікар Лірой. Вона намагалася взяти із собою Барні, але той відмовився. А що ще він міг їй сказати тепер, коли вона помирилася зі своїми батьками? За останні кілька тижнів Карен стала такою радісною й товариською, що було важко повірити, ніби це та сама людина. Барні дратувало, що вона дійсно думає, ніби народить дитину й житиме нормальним життям, проте він уже припинив за це сваритися. Нехай тішиться своїми ілюзіями.