Дэниел Киз - Доторк

Барні було боляче уявляти, як Майра стоїть перед дверима незнайомого будинку в чужому місті перед чужим чоловіком і плаче. Чому вона не повернулася додому? Чому не повернулася до нього?

— Його звали брат Воллес, — продовжила вона, — він провів мене всередину. Коли я розповіла, що зі мною сталося, про голоси, він пояснив, що я можу побути в місії кілька днів, якщо прийшла. І так і було, Барні. Так і було. Ця церква зовсім не схожа на всі інші. Вони називають себе «Розп’ятники», і вони є не лише тут, у Штатах, але й існують як братство по всьому світі, частина цілого у великій павутині страждання. Серед нас брати, що були в Хіросімі, колишній астронавт, який опромінився в космосі, чоловік, що пережив нацистські табори смерті, і сотні інших, які вмирають від раку чи інших невиліковних хвороб — і все це творчі й соціально значущі люди, які проголосили, що розділяють спільні страждання. Барні, якщо відкриєш серце, доки не пізно, можеш стати одним з нас.

Це було зовсім не те, чого він очікував. Барні стало неприємно, коли він усвідомив, що жвавість у її голосі та очах обернулася фанатизмом.

— Для мене вже надто пізно, — мляво промимрив він. — Я завжди з усім розбирався сам. Надто пізно мінятися.

— Отут ти й помиляєшся, Барні. Я також так думала. І тоді, коли відчувала найбільшу самотність, зрозуміла, що біль і страх потрібно зносити, але не просто так. Єдність і відкриття з іншими дає силу й неймовірне натхнення. Я знаю, що кажу, Барні. Я пережила це, померла й народилася знову в розп’ятті.

Поки Майра описувала, як її посвячували в таємниці розп’яття, Барні відчував, що потрохи занурюється в її настрій. Вона прийшла сюди як місіонерка в пошуках новонавернених, і частково він реагував на це. Вона, напевно, відчула, що Барні бажає припинити цю розмову, бо почала говорити швидше, ніби хотіла втримати його істерією в голосі.

— Є різні таємниці, Барні, способи дістати користь для розуму від страждань, зосередитися на болі, сконцентрувати цей досвід, а не марнувати його, і так він стане частиною розіп’ятого Духу нашого часу. Барні, хіба ти не розумієш, що наш біль космічний? Агонія однієї людини — моя, твоя, Христа — усіх, хто страждає, ніби трепетний нерв, створює резонанс в інших нервах і передає страждання цілій мережі. І саме коли ми ділимося, темряву прохромлює світло, ми проникаємо глибше, знаходимо дещо краще, ніж можемо сприйняти самим лише зором.

Барні підвівся й спробував очистити думки.

— Уже пізно. Треба йти спати.

— Хіба для тебе це порожні слова?

— Ні, я хотів би послухати ще, — збрехав він, — але не про все відразу. Мушу обдумати те, що ти мені розповіла.

— Ще стільки всього потрібно обговорити.

— Іншим разом. — Він не хотів відмовляти їй зараз же, одразу. Не хотів її ранити? Чи не хотів втратити знову?

Майра вагалася, ніби від страху, що він почав відчужуватися.

— Одна, остання річ, Барні. Якщо раптом тобі випаде можливість, навіть якщо ти не віриш. У центрі Детройта є місія Братства розп’яття. І там є один чудовий брат, митець — брат Люк. Упевнена, якщо сходиш туди й побачишся з ним, він усе прояснить набагато краще, ніж це можу зробити я. Я лише починаю, Барні, але знаю, як це — відчувати ту безнадію, яку відчуваєш ти. Я сама таке пережила. Клянуся, це саме та відповідь, яка тобі потрібна.

Тоді вона спинилася, принаймні спинився її голос, але Барні бачив, що вона тремтить, ніби з усієї сили вхопилася за щось, що змушує вібрувати м’язи всього тіла. Вона пошукала його очі, щоб прочитати в них, як вплинули її слова, проте Барні відвернувся, уперше в душі здригнувшись, наляканий її силою.

Коли рада директорів скликала засідання, щоб зробити нову пропозицію мирової угоди, адвокат Барні Ед Маршак попросив його також прийти. Спочатку Барні жахнувся від цієї ідеї. Він не мав сили зіткнутися з цілою кімнатою ворожих незнайомців. Проте Маршак переконав його, що не доведеться нічого говорити, але присутність може допомогти вплинути на деяких членів ради.

Проходячи з Маршаком територією компанії, Барні подумав, як їздив тут щодня три роки поспіль і не бачив справжньої личини цього місця. Тепер перед його розмитим зором усе набувало глибини картин Ван-Ґоґа: чисті розмашисті вигини вулиць, зелений плюш газонів, обмежених фігурними живоплотами й ставами-охолоджувачами, білі струмені фонтанів на фоні неба, які обрамляли будівлі зі скла й металу. Проте за мить усе перетворювалося на архітектурну модель якогось міста майбутнього з фанери й пластику — несправжнє й тимчасове. Тонкі деревця з неглибокими коренями й будівлі за зеленими целофановими чагарниками.