Дэниел Киз - Доторк

— Небагато. Знав, що ти не вийшла за нього заміж. Твоя мама казала, що ти трохи лежала в лікарні, а потім зв’язалася з якоюсь релігією.

— На твою думку, я змінилася?

— Так, певним чином.

— Я приїхала сюди не просто так, Барні. Тобі це не спадало на думку?

— Ти ж сказала, що приїхала допомогти.

— Але не тільки це. Тут справа серйозніша, — промовила Майра, обнімаючи коліна, ніби хотіла повністю згорнутися. — Барні, я ледь не померла в Сан-Франциско.

— Я не знав. Усі ці роки я думав, що ти займаєшся своїм активізмом. Організовуєш працівників-мігрантів чи проводиш антивоєнну пропаганду — щось таке.

— Так було на початку. Але все дуже швидко пішло намарне. Десь через рік Флойд мене покинув і повернувся до дружини. Я була вагітною наркоманкою, жила сама в дешевому готелі. Тієї ночі я померла.

Барні не очікував, що Майра так раптом почне виливати душу. Йому було незручно, але вона не вгавала, а її голос, переконливий, як ніколи, не дозволяв йому поворухнутися.

— Ніколи не забуду ту ніч, Барні. Падав дощ, я була сама. Тоді подумала про самогубство, як і ти, напевно, не раз думав з часу цього інциденту, та мене лякала думка, що я вб’ю також і ненароджену дитину. І в тій кімнаті, де тхнуло брудом, я прокинулася від нічного жахіття, не відаючи, що ж буде зі мною далі.

Куди мені було йти? А тоді почула. Спочатку відчула ніби чиюсь присутність поруч, ніби щось мене огортало, а тоді долинув той голос, ніби хтось мене кличе за дверима. Але нікого там не було. Тоді почула знову чистий і глибокий голос, який наче відлунював у порожніх коридорах. «Знайди Церкву, — промовляв він знову й знову, — знайди Церкву». Ну, і ти знаєш, якою я була людиною, Барні. Я розуміла, що це неможливо. Але це сталося знову вночі, а тоді наступної. П’ять разів. П’ять благословенних разів. Доки я не сказала собі: якщо нема іншого варіанта, мені варто прислухатися. Навіть якщо це все в моїй голові, можливо, той голос хоче мене врятувати.

Майра замовкла, віддихуючись, зашарілася, потрохи міняла образ, поки розповідала; не мінявся лише той напружений жар в її очах і витягнута рука, що ніби схоплювала думку й передавала її словами.

— І голос показав мені, якою я була дурною. Скажу тобі так: я гуляла вулицями середмістя Сан-Франциско тієї ночі під дощем і шукала церкву, про яку говорив голос. Більшість із них були зачинені, крім однієї, і тамтешній священик запитав, чи я прийшла сповідатися.

Я знала, що голос говорив не про це. І тоді усвідомила, що він казав знайти Церкву — якусь особливу церкву, де зрозуміють, як я страждаю, і піклуватимуться про мене тут і зараз. Я знепритомніла в цілодобовому кафе, куди зайшла випити кави. Пригадую, як якийсь моряк підсів біля мене й поклав руку мені на стегно, а далі пітьма. Коли отямилася через три місяці, то зрозуміла, що лежу в психіатричній лікарні. За ті місяці я втратила дитину й навіть не пам’ятаю цього.

— Чому ти нам не написала, не подзвонила? Ми б могли чимсь допомогти. — Барні чомусь почувався відповідальним.

— А що б ви зробили? То була моя Ніч Душі. Безнадія, яку я собі й уявити не могла по цей бік пекла. Тоді я ще не знала, що не мушу страждати на самоті. Звісно, мене полікували після того, як я втратила дитину, і вивели з потьмарення іншими наркотиками, проте коли я вийшла, то відразу згадала голос, який велів знайти Церкву. І знову взялася до пошуків.

Майра драматизувала, активно рухала руками й головою, голос скреготів на межі емоційної хрипоти, підтягуючи його до її напруги. Вона поклала руку йому на плече, глянула в очі, й ніби якась сила почала переливатися з неї в нього. Барні цього не зрозумів, почувався винним від думки, що Карен спить нагорі, поки щось немислиме проходить між ним і її сестрою.

— Після того як вийшла з лікарні, блукала Каліфорнією, розмовляла із сотнями пасторів, священиків, рабинів, йогів і майстрів дзену. А ще — з послідовниками суфізму й таємними ремісниками. Усі вони вірили, що мають істинні відповіді. Усі прикидалися, що відають Бога без страждань. Та нарешті, одного дня, мої пошуки завершилися. Одного ранку я загубилася в незнайомій частині Лос-Анджелеса, і мою увагу привернула маленька гидка будівля з цегли посеред кварталу. Я підійшла ближче, побачила невеликі вітражні вікна над дверима й маленьку бронзову дощечку зі словами «Місія розп’яття» і в ту ж мить усвідомила, що знайшла те, що шукала. Я змоглась і подзвонила у двері, постійно повторюючи про себе: «Нехай це буде воно, нехай це буде воно», — і доки сивий літній чоловік відчинив мені, я вже плакала.