Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

Як я буду почуватися, якшо її втрачу.

Біль, нечесність, несправедливість.

Лють.

І мені хочеться, аби то я загинув, а не вона.

Я дивлюся на ніж у руці.

І я розумію, шо вона права.

І я розумію, шо вона цілий час була права, як би божевільно це не було.

Вона не жертва.

Ні.

«Якшо один упаде — всі ми впадемо».

— Я знаю, шо він хоче, — кажу я, встаючи.

— Що?

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Тепер це точно чути в тунелі.

Нема куда тікати.

Він іде. Вона таксамо встає і я стаю між нею і тунелем.

— Ляж під одну з лав, — кажу я. — Заховайся.

— Тодде…

Я відхожу від неї, моя рука тримає її руку, аж поки я не відхожу задалеко.

— Ти куди? — каже вона трохи напруженішим голосом.

Я дивлюся туда, відки ми прийшли, дивлюся у водяний тунель.

Він у любу секунду буде тут.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

— Він тебе побачить ! — каже вона.

Я тримаю ножа перед собою.

Ніж, який спричинив стільки біди.

Ніж, у якому стільки сили.

— Тодде! — каже Віола. — Що ти робиш?

Я повертаюся до неї.

— Він тобі нічого не зробить, — кажу я. — Тепер я знаю, чого він хоче.

— Чого він хоче?

Я дивлюся на неї, вона стоїть серед лав, білі планети і місяці світять на неї, вода просвічує водянисте світло, я дивлюся на її лице і на рухи її тіла, а вона стоїть і дивиться на мене, і я розумію, шо дотепер знаю, хто вона є, вона дотепер Віола Ід, та тишина не значить пустота, ніколи не значила.

Я дивлюся їй в очі.

— Я зустріну його, як чоловік чоловіка, — кажу я.

І хоть для неї тут загучно, аби чути мій Шум, навіть хоть вона не може прочитати мої думки, вона дивиться на мене.

І я бачу, шо вона розуміє.

Вона стає трошки вищою.

— Я не ховаюся, — каже вона. — Якщо ти не ховаєшся, то і я не буду.

А більшого мені і не треба.

Я киваю.

— Точно? — питаю я.

Вона дивиться на мене.

Тоді раз твердо киває.

Я повертаюся до тунелю.

Я закриваю очі.

Я глибоко вдихаю.

І кожною частинкою повітря в мене в легенях, і кожною ноткою Шуму в мене в голові я реву…

Я кричу, так голосно як можу…

— ААРОНЕ!!!

А тоді відкриваю очі і чекаю, коли він прийде.

Спочатку я бачу його ноги, вони трохи ковзаються на сходах, але не особливо спішать, він не спішить, бо вже знає, шо ми тут.

Я тримаю ножа в правій руці, моя ліва рука витягнута вперед, також напоготові. Я стою в проході між рядами невеликих лав, настільки в центрі церкви, наскільки можу. Віола трохи за мною, в одному з рядів.

Я готовий.

Я розумію, шо реально готовий.

Усьо шо сталося, привело мене сюди, в це місце, з цим ножем у руці, з тим, за шо варто боротися.

За кого.

І якшо це вибір між нею і ним, то нема вибору, і ціла армія може йти в сраку.

І я такий готовий.

Готовіший чим будьколи.

Бо я знаю чого він хоче.

— Підходь, — тихо кажу я.

Появляються ноги Аарона, тоді його руки, одна несе рушницю, друга тримає баланс об стіну.

А тоді його лице.

Його жахливе, жахливе лице.

Напіврозірване, рана в щоці показує зуби, дірка на місці носа відкрита і зяюча, такшо він практично непохожий на людину.

І він посміхається.

І тільки тоді я відчуваю страх.

— Тодде Г’юїтте, — каже він, практично шо вітаючись.

Я підвищую голос, аби перекрикнути воду, пробую говорити рівно.

— Можеш відкласти зброю, Аароне.

— О, вже можна? — каже він, дивиться здивовано, помічає Віолу ззаді мене.

Я не дивлюся на неї, але знаю, шо вона дивиться на Аарона, знаю, шо вона вкладає в той погляд всю свою хоробрість.

І це робить мене сильнішим.

— Я знаю, чого ти хочеш, — кажу я. — Я зрозумів.

— Справді, юний Тодде? — каже Аарон і я бачу шо він не може втриматися, він дивиться в мій Шум, в ту дещицю яку він чує попри ревіня.

— Вона — не жертва, — кажу я.

Він нічо не каже, але ступає перші кроки в церкву, оглядає хрест, і ряди лав, і амвон.

— І я теж не жертва, — кажу я.

Його зла посмішка ширшає. Нова ранка відкривається в кутику розірваної щоки, звітти починає хлистати кров.

— Гострий розум — приятель диявола, — каже він, і я думаю, шо це так він каже, шо я правий.

Я стаю міцніше і повертаюся разом з ним, коли він обходить навколо амвона через півцеркви, той пів, котрий ближче до краю.

— Це ти, — кажу я. — Жертва — це є ти.

І я відкриваю свій Шум так голосно, як лише можу, аби і Віола і він зрозуміли, шо я кажу правду.