Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

І він тягнеться до рушниці.

— Вперед! — кричу я.

Віола тупотить, біжучи, а я просто за нею, біжу до закруту дороги, де вона починає спускатися вниз зиґзаґами.

П’ятнацять кроків, може двацять, а тоді ми зникнемо за поворотом…

Ми біжимо так, ніби останні два тижні тільки й робили, шо відпочивали…

Гуп-гуп-гуп дорогою…

Я оглядаюся через плече…

І бачу, як Аарон пробує взяти рушницю одною рукою…

Пробує балансувати рушницю і балансувати на човні…

Човен підстрибує на порогах, хитає туди-сюди…

— Він не може, — кричу я до Віоли. — Він не може одночасно гребти і стрі…

БАХ!

Багно розлітається з дороги просто біля ноги Віоли, просто переді мною…

Я кричу і Віола кричить і ми обоє інцтинктивно пригинаємся…

Біжимо швичче і швичче…

Гуп-гуп-гуп…

Біжи біжи біжи біжи біжи клинить у мому Шумі…

Не оглядатися…

П’ять кроків…

Біжи біжи…

Три…

Бах!

І Віола падає…

— Ні! — кричу я.

І вона падає через край дороги, падає через інший її бік і котиться донизу…

— НІ! — знову кричу я і стрибаю за нею…

Перечіпляюся через крутий виступ…

Біжу за нею, а вона далі котиться…

Ні…

Не це…

Не зараз…

Не коли ми…

Будьласка ні…

І вона врізається в якісь низенькі чагарі на узбічі і влітає в них…

І зупиняється лицем донизу.

І я біжу до неї, і я ледве сам стою рівно, і я падаю на коліна просто в кущі, і хапаю її, перевертаю її, і шукаю кров і рану і кажу «Ні ні ні ні ні…»

І я майже засліплений люттю і відчаєм через облудну обіцянку надії і ні ні ні…

І вона відкриває очі…

Вона відкриває очі і хапає мене і каже:

— Він не влучив, він не влучив.

— Ні? — кажу я, трохи струшуючи її. — Точно?

— Я просто впала, — каже вона. — Чесне слово, я відчула, як куля пролетіла біля моїх очей, і впала. Я не поранена.

І я дихаю важко, важко, важко.

— Дякувати Богу, — кажу я. — Дякувати Богу.

І світ крутиться і мій Шум вирує.

І вона вже встає на ноги, і я таксамо встаю з кущів і дивлюся на дорогу навколо нас і під нами.

Водоспад падає вниз зліва від нас, а звивиста дорога і перед нами і за нами, вона тут якраз починає крутитися і крутою блискавкою спускається аж до дна водоспаду.

І вся ця віцтань добре прострілюється.

Нема дерев, тільки низенькі чагарі.

— Він нас побачить, — каже Віола, оглядаючись на вершину дороги, туди, де ми не можемо побачити Аарона, котрий точно зараз підгрібає до берега, пробивається через бурхливу воду, може навіть іде по ній.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ! — знову чуємо ми, тихо через ревіння води, але голосно, ніби це один звук у цілому всесвіті.

— Нема де ховатися, — каже Віола, розглядаючись угору і вниз. — Аж до самого низу.

Я теж розглядаюся. Схили закруті, дорога завідкрита, між закрутами дороги нема нічого, крім низьких чагарів.

Нема де ховатися.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Віола показує вверх.

— Ми можемо піднятися до тих дерев, котрі на пагорбі.

Але там задуже круто, я вже чую, як у її голосі пропадає надія.

І я роззираюся, шукаю чогось…

А тоді бачу.

Маленька непомітна стежка, вузенька-превузенька, така шо її майже й нема, яка веде від першого повороту дороги до водоспаду. Вона через пару метрів пропадає, але я бачу, куди вона може вести.

Просто до підніжя скелі.

Простісінько до місця, яке майже врівень із водоспадом.

Просто до прискалка, якого майже не видно.

Прискалка, захованого під водоспадом.

Я відхожу з кущів, ступаю пару кроків назад на дорогу. Стежка пропадає.

І прискалок теж.

— Що там? — питає Віола.

Я знову захожу в кущі.

— Он, — кажу я, показуючи. — Бачиш?

Вона примружується і дивиться туди, куди я показую. Водоспад відкидає на прискалок тінь, і там, де закінчується стежка, темно.

— Звіцци видно, — кажу я, — але не видно з дороги, — я дивлюся на неї. — Там ми заховаємося.

— Він тебе почує, — каже вона. — І прийде по нас.

— Не почує через ревіння, якшо тільки мій Шум не буде кричати.

Вона морщить лоба і дивиться на дорогу до Притулку, і на дорогу з якої отот може надійти Аарон.

— Ми так близько, — каже вона.

Я беру її за руку і тягну.

— Пішли. Поки він не пройде. Поки не споночіє. Якшо пощастить — він подумає, шо ми пішли до дерев.

— А якщо знайде нас — то ми в пастці.

— А якшо побіжимо до міста — він нас застрілить, — я дивлюся їй в очі. — Це шанс. Це дає нам шанс .

— Тодде…

— Ходи зі мною, — кажу я, дивлячись на неї так пильно, як лише можу, даючи їй стільки надії, скільки можу придумати. «Не покидай мене». — Кажу тобі, ще нині будеш зі мною в Притулку, — я стискаю її руку. «Не залишай мене». — Обіцяю.