Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

Люцька маса, певно, армія, марширує вперед, так далеко, шо я можу зрозуміти шо це вони тільки з того, шо вони схожі на темну воду, яка пливе сухим річищем. На такій віцтані важко розібрати деталі, але я не можу побачити окремих людей і, здається, не бачу коней.

Просто маса, маса, яка пливе по дорозі.

— Скільки їх? — питає вона. — Скільки їх стало?

— Не знаю, — кажу я. — Триста? Чотириста? Я не знаю. Ми натто далеко, аби…

Зупиняюся.

— Ми натто далеко, аби сказати точно, — я витискаю з себе ще одну усмішку. — За багато миль.

— Ми їх перемогли, — каже Віола, таксамо усміхаючись. — Ми тікали, вони гналися за нами, і ми їх перемогли.

— Ми доберемося до Притулку і попередимо головних, — кажу я, говорю швичче, мій Шум голоснішає від захвату. — Але вони йдуть похідним строєм, а підхід дуже вузький, такшо армія буде йти принаймі цілий день, а може й цілу ніч, і я клянуся, там далеко не тисяча чоловік.

Клянуся.

(Але.)

Віола усміхається найзмученішою, найщасливішою посмішкою в моєму житті. Вона знову бере мене за руку.

— Ми їх перемогли.

Але тоді нетривкість надії знову дає про себе знати, і мій Шум трошки сіріє.

— Ну, ми ще не там, і ми не знаємо, чи Притулок зможе…

Але вона хитає головою.

— Ні-ні, — каже вона. — Ми їх перемогли. Слухай мене і будь щасливий, Тодде Г’юїтте. Ми весь цей час пробували обігнати армію — і знаєш що? Ми її обігнали.

Вона дивиться на мене, усміхається, очікує чогось від мене.

Мій Шум гуде, він щасливий і теплий і втомлений і полекшений і все ще трохи стурбований, але я думаю, шо може вона права, може ми таки виграли, може мені варто її обняти, якшо це не буде якось дивно, і я розумію, шо зрештою я таки погоджуюся з нею.

— Ми їх перемогли, — кажу я.

А тоді вона обнімає мене і міцно притискає до себе, ніби ми можемо впасти, і ми просто стоїмо там, на вологому схилі, і просто дихаємо.

Вона вже не так пахне квітами, але то нічого.

І я розглядаюся, і водоспад під нами рине вниз, і Притулок поблискує через підсвічені сонцем бризки і сонце світить на всю-всю річку над водоспадом, підсвічує її як металеву змію.

І я дозволяю свому Шуму булькотіти маленькими іскрами радості і мій погляд проходиться назад по всій довжині річки і…

Ні.

Кожен м’яз у мому тілі стискається.

— Що? — каже Віола, відстрибуючи від мене.

Вона оглядається назад, туди де я дивлюся.

— Що? — знову каже вона.

А тоді вона бачить.

— Ні, — каже вона. — Ні, не може бути.

По річці пливе човен.

Так блисько, шо його видно без бінокулів.

Так блисько, шо видно навіть рушницю і робу.

Так блисько, шо видно навіть шрами і праведний гнів.

Несамовито гребе в наш бік, наближається до нас, як Страшний суд.

Аарон.

— Він нас бачив? — напруженим голосом питає Віола.

Я наводжу бінокуль. Аарон з’являється в ньому, величезний і страхітливий. Я натискаю пару кнопок, аби віддалити його. Він не дивиться на нас, але гребе як машина, аби привести човен до того берега, попри який проходить дорога.

Його лице пошматоване і жахливе, вкрите струпами і кров’ю, в щоці діра, нова діра там, де раньше був його ніс, але всеодно, попід цим всім, він лютий і голодний, він не знає милосердя, він не зупиниться, він ніколи, ніколи не зупиниться.

«Війна робить з людей монстрів», — чую я слова Бена.

До нас наближається монстр.

— Не думаю, шо він нас бачив, — кажу я. — Покишо ні.

— Ми можемо його перегнати?

— У нього рушниця, — кажу я, — і дорога проглядається аж до Притулку.

— Тоді сходимо з дороги. В ліс.

— Між нами і дорогою зараз не так багато дерев. Треба буде йти швидко.

— Я можу йти швидко, — каже вона.

І ми збігаємо з горба, пробігаємо через листя і лози, хапаємось за каміння, аби не впасти. Дерева тут рідкі, через них видно річку, видно як гребе Аарон.

А це значить, шо він побачить нас, якшо гляне куди треба.

— Швидше! — каже Віола.

Вниз…

І вниз…

І сковзнути до дороги…

І плюснутися в багно на узбіччі…

І коли ми виходимо на дорогу, ми його більше не бачимо, він ще задалеко…

Але тільки на секунду…

Бо онде він…

Течія несе його швидко…

Він пливе по ріці…

Його тепер добре видно…

І він дивиться просто на нас.

Ревіння водоспаду таке, шо в ньому одному можна втопитися, але я однаково чую.

Я б це почув навіть на іншому боці планети.