Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Тут допис закінчується, а після маленького відступу стоїть «Пізніше», ніби її перервали, — вона дивиться на мене. — Все добре?

— Так, так, — швидко киваю я, мої руки дотепер схрещені. — Давай далі.

Світлішає, сонце насправді встає. Я трохи відвертаюся від неї.

Вона читає.

— «Пізніше.

Вибач, синку, мала на секунду зупинитися, заходив наш священик, Аарон».

Ще одна пауза, ще одне облизуваня губів.

— «Ми такі щасливі, шо він у нас є, хоть я мушу зізнатися, шо про рідний люд Нового Світу він казав речі, з якими я була зовсім незгодна. Місцеві називаються спекли, доречі, і вони стали для нас ВЕЛИКОЮ несподіванкою, бо вони дуже сором’язливі, і попервах ні наші планувальники в Старому Світі, ні наші перші кораблі-розвідувачі навіть не знали, шо вони тут є!

Вони дуже милі сотворіня. Вони інакші, може, примітивні, ми не знайшли в них ні усної ні письмової мови, але я не погоджуюся з тими, хто тут думає, ніби спекли скоріше тварини чим розумні істоти. Аарон недавно проповідував, як Бог чітко розділив нас і їх, і…

Ну, це не найкраща тема для твого першого дня, правда? Аарон щиро і віддано вірить у то в шо він вірить, тому він був нашим стовпом віри всі ці довгі роки, і на випадок, якшо хтось найде цей нотатник і прочитає його, я скажу, шо величезним привілеєм для нас було то, шо він прийшов благословити тебе у твій перший день. Добре?

Але в твій перший день я таксамо скажу, шо принадність влади тобі слід буде вивчити ще до того, як ти виростеш більший, бо це та річ, яка відділяє чоловіків від хлопчиків, хоть і не так, як це уявляють більшість чоловіків.

От і все, шо я тут напишу. Посторонні очі, і таке інше.

Ой, синку, в світі так багато див. Не давай нікому переконати тебе в іншому. Так, життя у Новому Світі важке, я це навіть тут перед тобою визнаю, бо раз уже я почала це всьо записувати, то маю писати чесно, такшо я визнаю, шо мало не впала у відчай. Ситуація в поселені, певно, складніша чим я зараз можу пояснити, і є речі, які ти сам вивчиш, і то скоро — подобаються вони мені чи ні. У нас були проблеми з їжею, і з хворобами, і дуже важко було навіть до того, як я втратила твого та’ і майже здалася.

Але я не здалася. Я не здалася через тебе, через мого прекрасного, прекрасного хлопчика, мого дивовижного сина, котрий може зробити цей світ кращим, котрого я пообіцяла ростити тільки в любові і надії, і котрий, клянуся, побачить, як цей світ стане кращим. Я клянуся.

Бо коли я перший раз взяла тебе на руки нині зранку, і погодувала тебе зі свого власного тіла, я відчула до тебе так багато любові, шо вона мені майже здавалася болем, я так ніби я ледве би змогла витримати ще хоть секунду.

Але то — майже.

І я співала тобі пісню, яку мені співала моя мама, а її мама співала їй і так далі…»

І тут, на диво, Віола співає.

Реально співає.

Моя шкіра стає гусяча, в грудях болить. Вона, певно, чула всю мелодію в мене в Шумі, і ясно шо Бен її співав, і от ця пісня, викочується просто з її рота як перегук дзвонів.

Голос Віоли перетворює світ на голос моєї ма’, котра співає пісню.

Якось рановранці, коли сонечко вставало,

Чув я, як дівчина в долині співала,

Не покидай мене, не залишай мене,

Як тобі духу мене кинути стало?

Я не можу дивитися на неї.

Я не можу дивитися на неї.

Я притискаю руки до голови.

— «Це сумна пісня, Тодде, але є в ній і обіцянка. Я ніколи не залишу тебе, ніколи не покину тебе, і я обіцяю це тобі, аби одного дня ти пообіцяв це іншим і це була правда.

Ех, Тодде! Ти оце плачеш. Це ти плачеш у колисочці, прокинувся після свого першого сну свого першого дня, прокинувся і відразу почав кликати світ до себе.

Такшо на сьогодні я відкладу письмо.

Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».

Віола замовкає і залишається тільки річка і мій Шум.

— Тут є ще, — через деякий час каже Віола, коли я так і не піднімаю голову, а вона просто гортає сторінки. — Тут ще дуже багато, — вона знову дивиться на книжку. — Прочитати тобі кінець?

Кінець.

Прочитати останнє, шо моя ма’ написала мені в останні дні перед тим як…

— Ні, — швидко кажу я.

«Ти кличеш мене, синку, і я мушу відповісти».

Навіки в мому Шумі.

— Ні, — знову кажу я. — Давай це наразі буде кінець.

Я оглядаюся на Віолу і бачу шо її лице таке саме сумне, як мій Шум. Її очі вологі, підборідя тремтить, лише трошки, лише легеньке тремтіня в світанковому сонці. Вона бачить шо я дивлюся, відчуває шо мій Шум слідкує за нею, і вона відвертається лицем до річки.