Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Ну колись вони були, хлопці, які на кілька місяців старші за мене. Але коли хлопці стають чоловіками, вони перестають говорити з хлопчиками, — знизую плечима. — Я був останній хлопчик. Врештірешт я лишився тільки з Манчі.

Вона дивиться на бліднучі зорі.

— Яке дурне правило.

— Так і є.

Ми більше нічо не кажемо, просто я і Віола стоїмо на березі ріки, відпочиваємо, поки приходить новий світанок.

Тільки я і вона.

Але за хвилину ми знову готуємся йти.

— Ми можемо дойти до Притулку вже завтра, — кажу я. — Якшо не будемо зупинятися.

— Завтра, — киває Віола. — Сподіваюся, там буде їжа.

Її черга нести торбу, такшо я протягую їй торбу, а сонце виходить над краєм долини, і таке враження, шо річка вливається просто в нього, а коли світло вдаряється об горби, які на другому березі ріки, я шось замічаю.

Віола моментально повертається на іскру в мому Шумі.

— Що?

Я прикриваю очі від новоявленого сонця. Замічаю маленький хвостик пилюки, який піднімається з далеких горбів.

І він рухається.

— Шо це таке? — кажу я.

Віола дістає бінокулі і дивиться через них.

— Не можу роздивитися, — каже вона. — Дерева заважають.

— Хтось подорожує?

— Може, там інша дорога. Той поворот, де ми не звернули.

Ми ще хвилину чи дві дивимся, як хвостик пилюки продовжує підніматися вверх, як він рухається до Притулку з повільністю далекої хмари. Дивно бачити його і не чути звуків.

— Якбиж я знав, де та армія, — кажу я. — Наскільки вони відстають.

— Можливо, у Вуглекопському їм дали аж надто хорошу відсіч.

Віола націлює бінокулі вверх по течії річки, аби побачити дорогу, якою прийшли ми сюди, але дорога занатто рівна, занатто звивиста. Видно лише дерева. Дерева і небо і тишина і мовчазний хвостик пилюки, який звивається поміж далеких горбів.

— Нам треба йти, — кажу я. — Бо мені вже трохи страшнувато.

— То ходімо, — каже Віола, але тихесенько.

Назад на дорогу.

Назад до життя на бігу.

У нас нема їжі, такшо снідаємо ми жовтими фруктами, які Віола замічає на якихось деревах які ми проходимо, і вона клянеться, шо їла такі самі у Вуглекопському. Цими ж фруктами ми обідаємо, бо це краще ніж нічого.

Я знову думаю про ніж за спиною.

Чи міг би я пополювати, якби був час?

Але часу нема.

Ми біжимо через полудень і кілька годин по тому. Світ дотепер порожній і моторошний. Тільки я і Віола, ми біжимо дном долини, не видно ніяких поселень, нема валок, нема фір, нема ніяких звуків, які б чулися гучніше за шум ріки, а шум стає гучнішим із кожною годиною, аж доки мені самому стає важко чути свій Шум, аж доки ми мусимо кричати, коли хочемо говорити.

Але ми задуже голодні, аби говорити. Задуже змучені, аби говорити. І забагато біжимо, аби говорити.

Такшо ми біжимо дальше.

І я розумію, шо дивлюся на Віолу.

Хвостик пилюки на далеких горбах біжить разом з нами, потихеньку виривається вперед блище до вечора, і нарешті зникає на віцтані, і я бачу, як Віола перевіряє, де він дівся, просто на ходу. Я дивлюся, як вона біжить біля мене, здригається від болю в ногах. Я дивлюся, як вона розтирає ноги, коли ми зупиняємся, і дивлюся на неї, коли вона п’є воду з пляшки.

Тепер, коли я її побачив, я вже не можу її розбачити.

Вона ловить мене на цьому.

— Що?

— Нічого, — кажу я і відвертаюся, бо я сам не знаю.

Річка і дорога стають прямі, коли долина починає ставати стрімкішою і вущою з обидвох боків. Ми бачимо шматок дороги в тому керунку, з якого прийшли. Покишо там нема армії, нема вершників. Тишина лякає чи не більше, ніж якби всюди довкола був Шум.

Приходять сутінки, сонце сідає в долину за нами, сідає над армією, де би вона не була, над Новим Світом, шоби від нього не лишилося за нами, шоби не сталося з чоловіками, котрі билися проти армії, і з чоловіками, котрі до неї приєдналися.

Шоби не сталося з жінками.

Віола біжить переді мною.

Я дивлюся, як вона біжить.

Якраз коли заходить сонце, ми доходимо до ще одного поселеня, ще одного з причалами біля ріки, ще одного покинутого. Взагалі там лише п’ять хатів стоїть біля дороги, в одній, здається, спереду прибудовано маленьку крамничку з усячиною.

— Чекай, — каже Віола, зупиняючись.

— Вечеря? — кажу я, віддихуючись.

Вона киває.

Доводиться разів шість ударити у двері до крамнички, аби вони відчинились, і хоть там явно нікого нема, я всеодно розглядаюся на всі боки, ніби чекаючи покарання. Усередині все закладено переважно бляшанками, але ми находимо суху буханку хліба, трохи сушених фруктів і багацько в’яленого м’яса.