Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Цим припасам може день або два, — каже Віола, жуючи. — Вони, мабуть, утекли до Притулку вчора чи позавчора.

— Ходять чутки, шо армія дуже потужна, — кажу я, навіть не дуже прожовуючи в’ялене м’ясо перед тим як ковтнути, а тому трошки викашлюю.

Ми напихаємо животи як тільки можемо, я запихаю решту їжі в торбу Віоли, яка зараз висить у мене на плечах. Коли запихаю — бачу мамину книжку. Вона ще там, ще загорнута в пластикову торбу, і в ній дотепер наскрізна рана у формі ножа.

Я засовую руку в пластикову торбу, пробігаю пальцями по обкладинці. Вона м’яка, а палітурка на дотик дотепер ніби шкіряна.

Моя книжка. Мамина книжка. Вона цілий час була з нами. Вона сама пережила пораненя. Як і ми.

Я дивлюся на Віолу.

Вона знову це замічає.

— Що? — питає вона.

— Нічого, — я кладу книжку назад у торбу до їжі. — Пішли.

Знову на дорозі, знову біля річки, знову до Притулку.

— Знаєш, це має бути остання ніч, — каже Віола. — Якщо доктор Снов мав рацію, то завтра будемо в Притулку.

— Ага, — кажу я, — і світ поміняється.

— Знову.

— Знову, — погоджуюся я.

Ми проходимо ще кілька кроків.

— Ти починаєш відчувати надію? — з цікавістю питає Віола.

— Ні, — кажу я, приглушуючи свій Шум. — А ти?

Її брови поповзли вверх, але вона хитає головою.

— Ні, ні.

— Але ми всеодно йдемо.

— А, так, — каже Віола. — Хай там вогонь, вода чи мідні труби.

— Думаю, там усе вкупі, — кажу я.

Сонце сідає, знову сходить місяць, піднімається нище чим минулої ночі. Небо дотепер чисте, зорі дотепер угорі, світ дотепер мовчить, тільки річка тече і то постійно гучніше.

Приходить північ.

П’ятнацять днів.

П’ятнацять днів до…

До чого?

Ми йдемо через ніч, небо повільно згинається за нами, ми трохи замовкаємо, коли наша вечеря рощиняється в животах і в тілі знову з’являється втома. Тільки перед світанком ми находимо на дорозі дві перевернуті фіри, навколо всюди россипана пшениця, а пара порожніх корзин лежить на дорозі просто на боці.

— Вони навіть не турбувалися врятувати все, — каже Віола. — Добру половину лишили на землі.

— Ну, це місце не гірше піходить для сніданку, ніж інше, — я перевертаю одну з корзин, віттягую її до місця, де дорога виходить до ріки і сідаю на неї.

Віола бере іншу корзину, піттягує її до моєї, і теж сідає. У небі блискає світло сонця, яке збирається вставати, дорога показує просто на нього, річка теж біжить на світанок. Я відкриваю торбу і дістаю нашу їжу з крамнички, протягую частину Віолі, а сам з’їдаю то шо дістається мені. Ми п’ємо воду з пляшок.

Розкрита торба лежить у мене на колінах. Там решта нашого одягу і бінокулі.

Ну й знову книжка.

Я відчуваю її тишину біля себе, відчуваю, як вона находить на мене, і заходить у пустоти у мене в грудях і в животі і в голові, і я пригадую біль, який відчував, коли вона була занатто близько, як це відчутя нагадувало мені смуток, нагадувало втрату, ніби я падав, падав у ніщо, як це відчуття стискало мене, аж мені хотілося плакати, я від нього реально плакав .

Але тепер…

Ну, тепер уже ні.

Я дивлюся на неї.

Вона точно знає, шо в мене в Шумі. Я тута один-єдиний, а вона всьо краще і краще читає Шум, якою б гучною не була річка.

Але вона собі сидить, тихенько їсть, чекає, доки я заговорю.

Чекає, доки я попрошу.

Бо я про це і думаю.

Коли зійде сонце, настане день, коли ми прийдемо в Притулок, день, коли ми прийдемо в місце, де більше людей, ніж я бачив за раз у свому житті, місце, в якому стільки Шуму, шо ти ніколи не будеш сам, хібашо вони знайшли лікарство, а тоді виявиться, шо я там єдиний Шумний, а це насправді гірше.

Коли ми прийдемо в Притулок — ми будемо частиною міста.

Ми не будемо собі Тодд і Віола, котрі сидять біля ріки на сході сонця, снідають, єдині двоє людей на цілій планеті.

Тоді будуть всі, разом.

Це може бути наш останній шанс.

Я відвертаюся від неї, аби заговорити.

— Пам’ятаєш, ти робила ту штуку з голосами?

— Ага, — тихенько каже вона.

Я дістаю книжку.

— Ти могла би зробити прентісстаунський голос?

— «Мій найдорощий Тодде», — читає Віола, старанно копіюючи акцент Бена. І в неї добре виходить. — «Мій найдорощий сину».

Голос моєї мами. То моя ма’ говорить.

Я схрещую руки і вдивляюся в пшеницю, россипану на землі.