Патрик Несс - Ніж, якого не відпустиш

— Це діти, — каже Віола. — Пролазять сюди, роблять тут свій тайник.

— Справді? Діти таке роблять?

— На кораблі в нас був закинутий вентиляційний коридор, до якого ми залазили, — каже вона, роззираючись. — Але там було гірше, ніж тут.

Ми гуляємо, розглядаючись із відкритим ротом. Вершина стелі, де вода зривається вниз, певно, метрів за десять над нами, а прискалок тут завширшки принаймі метрів п’ять.

— Це полюбому природна печера, — кажу я. — Вони полюбому просто її найшли і подумали, шо це якесь диво.

Віола схрещує свої руки.

— А тоді вони зрозуміли, що це дуже зручна церква.

— Тут задуже мокро, — кажу я. — І задуже холодно.

— Я б сказала, це було, коли вони тільки приземлилися, — каже вона, дивлячись на білий Новий Світ. — Я б сказала, що це був їхній перший рік. Усе було нове, сповнене надії, — вона розвертається, обдивляючись цілу церкву. — До того, як втрутилася реальність.

Я теж повільно розвертаюся. Я дуже добре розумію, шо вони тоді думали. То як сонце падає на водоспад, роблячи всьо всередині яскраво-білим, і тут так гучно і так тихо одночасно, шо навіть без амвона і лав почуваєшся так, ніби зайшов до церкви, ніби це місце було би святе, навіть якби його ніхто ніколи не бачив.

А тоді я замічаю, шо там, де кінчаються лави, дальше нічо нема. Просто п’ядесятиметрова прірва аж до каміння внизу.

Такшо тут нам і прийдеться зачекати.

Тут нам і прийдеться сподіватися.

У церкві підводою.

— Тодде Г’юїтте! — ледве чується до нас в тунелі.

Віола помітно здригається.

— І що ми тепер будемо робити?

— Зачекаємо сутінків, — кажу я. — Тоді виберемося назовні і будемо надіятись, шо він нас не побачить.

Я сідаю на одну з кам’яних лав. Віола сідає біля мене. Вона піднімає торбу над головою і кладе її на кам’яну підлогу.

— А що, коли він знайде слід? — питає вона.

— Надіймося, шо не знайде.

— Але що, коли знайде?

Я тягнуся за спину і дістаю ножа.

Ніж.

Ми обоє дивимся на нього, на білу воду, яка в ньому відбивається, на крапельки бризків, які впали на лезо і стікають по ньому, такшо він світиться як маленький ліхтарик.

Ніж.

Ми нічо про нього не кажем, просто дивимся, як він блищить посеред церкви.

— Тодде Г’юїтте!

Віола дивиться на вхід і затуляє руками лице і я бачу, як вона стискає зуби.

— Що він взагалі хоче ? — раптом вибухає вона. — Якщо армія йде по тебе, то що він хоче від мене? Чого він у мене стріляв? Я не розумію.

— Божевільним не потрібні причини, — кажу я.

Але в мому Шумі я пригадую жертву, яку він робив, ще там на болоті.

Знаменя, так він її назвав.

Дар Божий.

Я не знаю, почула мене Віола чи сама згадала, але вона каже:

— Не думаю, що я — жертва.

— Шо?

Вона повертається до мене, вся геть розгублена.

— Він тримав мене в сні майже цілий час, коли я була з ним, а коли я прокидалася, то бачила якісь дивні речі в його Шумі, абсолютно безглузді.

— Він божевільний, — кажу я. — Божевільніший за інших.

Вона більше нічо не каже, просто дивиться у водоспад.

І тянеться і бере мене за руку.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

Я відчуваю, як її рука шарпається разом із моїм серцем.

— Це ближче, — каже вона. — Він ближче.

— Він нас не знайде.

— Знайде.

— Тоді ми покладемо цьому кінець.

Ми обоє дивимся на ніж.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

— Він знайшов, — каже вона, хапаючи мене за руку і притискаючись до мене.

— Ще ні.

— Ми ж були майже на місці, — каже вона високим і ламким голосом. — Майже на місці.

— Будемо.

— ТОДДЕ Г’ЮЇТТЕ!

І це вже точно голосніше.

Він знайшов тунель.

Я стискаю ніж і дивлюся на Віолу, вона повернулася лицем до тунелю, а в мене в грудях стільки страху, шо аж стає боляче.

Я стискаю ножа міцніше.

Якшо він її торкнеться…

І мій Шум вертається назад до початку нашої подорожі, до Віоли ще перед тим, як вона мені шось сказала, до Віоли, коли вона сказала мені своє ім’я, до Віоли, коли вона говорила з Гільді і Темом, до моменту, коли вона перебрала акцент Вілфа, до моменту, коли Аарон вхопив її і забрав її, до моменту, коли я прокинувся біля неї в доктора Снов удома, до її обіцянки Бенові, до моменту, коли вона перебрала голос моєї ма’ і зробила так, шо цілий світ помінявся, хоть і на трошечки.

Усьо, через шо ми пройшли.

Як вона плакала, коли ми лишили Манчі.

Як казала, шо я єдиний, хто в неї є.

Коли я зрозумів, шо можу її читати, тишина там чи ні.

Коли я подумав, шо Аарон застрелив її там на дорозі.

Як я почуваюся в ці жахливі секунди.