Василий Бережной - Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)

Тао довгенько бродив по росянiй травi - на нiй також зблискували бiсеринки, i вже хотiв зв'язатися iз Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висiв у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тiло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпiв, навiть руки не опустив, так i тримався за металевий гудзичок штиря. Людина, та ще й дiвчина! Тенькнуло серце, защемiло в захватi. Не зводив очей з її постатi, стежив за кожним її рухом - як вона ставала навшпиньки, i коротенька спiдничка ще бiльше оголювала її гарнi ноги, як пiдносила руку i зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник - на прекрасне творiння. Не дiвчина, а музика, пiсня! Учадiв хлопець як стiй. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов'язково поiронiзував би з його кумедної пози. Але Стерничий - старший чоловiк, а молодi властиве захоплення.

Дiвчина, певне, вiдчула його погляд i рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тiльки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дiвчина обурено i водночас насмiшкувато вигукнула:

- А це що за потороча?

Раптом, помiтивши, що вiн тримається за антену, кинулась, як пантера, i, муркнувши "Ага...", шарпнула передавача, i, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знiвечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тiльки клiпав очима.

- Ось тобi, щоб знав, як стежити!

Стиснула кулачки i дихала так, що тремтiли нiздрi, - ану, мовляв, пiдступи.

- Чого ж мовчиш? Соромно?

Ошелешений Тао вiдчув, що задихається в своєму захисному балахонi. Забувши про iнструкцiю, суворi правила поведiнки зореплавця, сiпнув блискавку i миттю вивiльнився з комбiнезона. Запашне, терпке повiтря, це очищене фiльтром, забило йому подих, п'янким трунком влилося йому в легенi. Дихнув раз, удруге, i аж засмiявся вiд задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дiвчини руки:

- Здрастуй, юна Мати!

Зачувши незрозумiлу мову, дiвчина подалася назад.

- Ти що, не знаєш есперанто?

Вiн подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:

- Нi, я - Тао з планети Фiлiя. Ще й показав рукою в небо.

Мить - i дiвчина кинулась навтiки, тiльки п'яти замелькали. На Фiлiї Тао не посмiв би гнатися за юною Матiр'ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв i моральних норм, а тут... все iнакше.

Тао побiг за нею, сподiваючись легко наздогнати. Але де там! Дiвчина бiгла сягнисто, петляючи помiж деревами й кущами iз спритнiстю дикого звiра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гiлка хльоснула по лицi - проступив червоний рубець, та вiн бiг, затуляючи обличчя руками, перестрибуючи через кущi. Перша зустрiнута людина! А може, й остання на цiй планетi... Прудка... Невже не наздожене?

- Зупинись! Послухай...

Вiн явно не розрахував свої сили - дух забивало, ноги обважнiли... А вона все далi й далi, уже тiльки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою i зупинився, важко дихаючи. Пройшов ще кiлька крокiв i, зiтхнувши, сiв на траву. Було чого зiтхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, вiн втратив орiєнтир i тепер не знає, де його "Птиця"... Ну, спецкостюм вiдшукає, не голка, прикро, що юна Мати... I чого вона злякалася? Такий емоцiйний сплеск... Незрозумiло... Дивно...

Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, нiби крiзь зуби. Юнакове серце пойнялося тривогою i якоюсь затаєною радiстю: вона! вона! Схопився - втоми як не було, - пiдтюпцем побiг у той бiк, звiдки чулося оте постогнування.

Так, це вона стогнала. Сидiла на травi, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її обличчя, i Тао пройнявся до неї спiвчуттям. Одразу помiтив - оступилася, кiсточка лiвої ноги пiдпухла, шкiра на нiй посинiла.

- Це все... через тебе... - докiрливо обiзвалася дiвчина. - Хотiв наздогнати... Я ж олiмпiйська чемпiонка!..

Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки i нахилився, щоб перев'язати. Дiвчина помiтила, як вiн сором'язливо-нiжно доторкається до її босої ноги, i усмiх промайнув їй в очах:

- Дужче, мiцнiше!

Вiн здогадався, повторив:

- Дузсе, мiснiсе!

Дiвчина засмiялася, i вiн разом з нею. Поглядав не тiльки, як на першу людину, зустрiнуту на планетi... Вона це вiдчула, вийняла з кишенi яблуко, надкусила i подала йому. Охоче взяв i схрумав до решти.

- Єва, - промовила, усмiхаючись крiзь бiль. - Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блузку з цупкої зеленої тканини, повторила: - Єва.