Людмила Козинец - Було, є i буде (на украинском языке)

А я сиджу на вокзалi i вдаю, що замислився, та насправдi дуже непомiтно видивляюся серед натовпу свою циганочку.

Зотлiла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сiм. Тому саме пiсля третьої сигарети менi пощастило.

Вона з'явилася передi мною, наче з-пiд землi. Дивилася гнiвно. Але оскiльки очi мої були сумнi й жалiснi, вона полагiднiшала:

— Здрастуй. Невже я тобi так потрiбна?

— До зарiзу. I не менi особисто.

— Кому ж?

— Усьому людству.

— Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тiльки… не тут. Куди б…

- Є одне затишне мiсце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто пiд деревами ростуть. I народу завжди мало.

— Це бiля озера? Знаю. Прийду.

Вона прийшла. Я саме до пива приклався, i ледь не похлинувся, побачивши її.

Просто на мене йшла дiвчина. Пливла. Нi, летiла… Тоненька, легка, затягнута у слiпучо-бiлi джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кiно золотi пляжi на теплих островах, ними ходять отакi-от створiння… «Бесаме, басамему-у-учо…» Я мотнув головою — видиво не зникло. Воно сiло навпроти мене, кинуло на столик мiнiатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великi очi, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарештi пересвiдчився, що бачу мою знайому циганочку.

Вона в свою чергу спостерегла моє здивування i втiшно кивнула головою.

— Я слухаю.

— Давай хоч познайомимося — Юрiй.

— Шолоро.

— Що?

— Мене звуть Шолоро.

— Так я i знав. А то… Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й вiдразу, аби уникнути непорозумiнь. Особистого iнтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе… Коли б вiдкинути з десяток рокiв… Проте я — молодий учений, який подає величе-е-знi надiї. Тому швиденько переймись до мене повагою i слухай. Тебе треба вивчати.

— Навiщо?

— Ти хоч розумiєш, що не така, як iншi?

— Нi. Я така, як усi. Просто у мене є певнi здiбностi.

— Гм, виходить, усе ж таки думала про це?

— Думала. I знаю, що не можна вважати себе не таким, як усi. Тодi я перестаю вiдчувати чужий бiль.

— А ти його вiдчуваєш? Як?

— Не знаю… Просто… стає шкода людину. I намагаюся забрати його бiль. У мене тодi починають дуже тремтiти руки й болить… у тому мiсцi, звiдки я забираю бiль хворого.

— Навiщо тобi потрiбно вiдчувати чужий бiль?

— Не знаю…

— Пояснити цього, мабуть, не можна. А втiм, мене зараз iнше цiкавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

— Нi. Не можу. I не певна, що хочу.

— Не злись… Скiльки тобi рокiв?

— Сiмнадцять…

— Школу закiнчила?

— Навеснi.

— Атестат поганенький?

— Чому? Чотири з половиною.

— Так. А тепер слухай мене уважно. Лiто ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе вiзьмуся. Пiдеш працювати. Або до нас в iнститут, або в якусь клiнiку. Де ти живеш?

— У тiтки…

— Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякi дослiдження. Це не страшно. Наступного лiта поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої… здiбностi… найпотрiбнiшi саме в медицинi.

Шолоро сидiла якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

— Ти, бува, з глузду не з'їхав?

— Не грубiянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

— Якось… все несподiвано. Я нiколи не думала про медицину… Та менi й не снилося…

— Ох, Шолоро, ну не снилося, i не треба. Ти собi не належиш баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорнi (екстрасенсорнiсть означає всього-на-всього надчутливiсть! I нiякої мiстики. А наплели ж…) здiбностi, безсумнiвно, пов'язанi з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здiбностей — черговий крок в еволюцiї людини, закономiрний наслiдок кiлькiсних змiн у бiосоцiальному свiтi, то початок екстрасенсорної ери — наслiдок прогресу розуму, а не iнстинктiв.

Я припускаю, що залежнiсть екстрасенсорних здiбностей вiд розвитку iнтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескiнченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.

— Слухай мене, дiвчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?

— Ну, приблизно.

— Бiльше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всiм людина завдячує другiй сигнальнiй. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, двi сигнальнi системи. Але ось що цiкаво: еволюцiя триває. Зупинитися вона не може. Це постiйний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно i здебiльшого напомацки втручаємось у свiй власний розвиток, змiнюємо середовище iснування, режим харчування… Метикуєш?

Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я вiдчував — Шолоро мене розумiла. Вона не була байдужою. I це головне.