Людмила Козинец - Було, є i буде (на украинском языке)

— Я все зрозумiв. Бiльше не буду. Вiдпусти мене.

I ноги мої нарештi могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пiрнула в людський потiк.

… Казала менi бабуся:

— Нiколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нiкому кривди не чинять, а вiддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку… Силу вони особливу мають…

Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподiбно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гнiву мозок видає iмпульс енергiї, «лихої волi». Потрапляючи в «мозок-приймач», вiн на мить розлагоджує, руйнує баланс зв'язкiв. Як сигнал активної перешкоди у радiолокацiйному захистi. Псується настрiй, з'являються пригнiченiсть, передчуття лиха, головний бiль… А потiм усе це закрiплюється у пам'ятi, заростає перебiльшенням, пiдсвiдомим пiдтасуванням фактiв — i привiт. Розпорошується увага, з'являється роздратованiсть, вразлива людина i справдi може захворiти.

Найстрашнiше те, що практично все можна пояснити науковоподiбно. Взяти хоча б феномен знiмання лiвої панчохи англiйською вiдьмою або англiйську шпильку як вiрний засiб проти пристрiту. А що таке англiйська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий i надiйний засiб, що екранує… антену мозку.

Або в медицинi. Пастер! Iмунiзацiя! Африканцi з давнiх-давен прищеплювали виразку свiйським тваринам. I вельми успiшно. Ера антибiотикiв! I в Древньому Єгиптi пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась плiснява, воду зцiджували й напували нею хворого…

Котлету я з'їв без всякого ентузiазму — у мене вiд злостi апетит зникає. Працювати сьогоднi не буду. Читатиму детектив: «…Годинник Бiг-Бена вiдбив полунiч… Лiтл Блонд, засунувши пiстолет за пiдв'язку панчохи, тремтячою рукою розчинила дверi спальнi пiдступного графа Деймо…»

Сусiд за стiною крутив циганськi романси. Я зняв з полицi товстий том Горького. Потiм дiстав Купрiна. Пiсля Купрiна взявся за Бунiна. Потiм знову до Горького. Пiд ранок вiдчув, що табiр iде в небо… Ех, чавела!

На роботу ледь не спiзнився: тинявся бiля вокзалу. Марно.

У лабораторiї панувало якесь безладдя i хаос. За законом пiдлоти, вiдключили воду та свiтло, а отже, i їдальня зачинилася. Довелося йти на поклiн до дiвчат з обчислювального. В їхнiх столах завжди були в наявностi i печиво, i чай, i кава, не було тiльки тарганiв.

…Казала менi бабуся:

— А дiда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а вiн… Перший хлопець на селi, вся сорочка в пiвнях. Скiльки я через нього слiз пролила. А вiн, iрод, i не дивився у мiй бiк. То я з вiдчаю однiй бабi-шептусi i вклонилася — рядном бiлим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смiшно, а тодi вiрила. Ой, вiрила! А страшно ж як. Опiвночi, дитино, на русалчиному тижнi треба було вийти за ворота, простоволосою, босонiж та в однiй сорочцi. А побачив би хто? Засмiяли б… Вийшла я… Думаю — ну, дiвко, мабуть, ти з глузду з'їхала. Проте йду. Зiлля, квiтки рву, вiнок плету. Горобини гiлочку зламала — квiткувала саме вона, хмелю батiг вплела. Важкий вiнок, шия гнеться. Спустилася до рiчки. Вiд води теплом вiє, i туман по лощовинах стелиться. Риба на плесi грає. Зайшла я у воду по колiна, вiнок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було…

Бабуся прикрила очi й заспiвала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмi трохи моторошного та наївного заклинання:

— У морi-окиянi, на островi на Буянi лежить камiнь, а пiд камiнь той i вода не тече — анi рiчкова, анi джерельна. А пiд каменем тим сiм дверей пiд сiмома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвiчним сном сплять сiм дiвчат-сестер, ликом яснi горлицi, лише серцем — сiм звiриць…

Гей ви, дiвчата-сестрицi, гей красунi-звiрицi, ви прокиньтеся, пробудiтеся! Розбудiть слуг своїх, сiм вiтрiв сивих, сiм вихорiв лихих. Хай вiзьмуть вони луки кленовi, хай напнуть тятиви шовковi, хай пошлють сiм стрiл гартованих по семи шляхах. Хай поцiлять вони в серце — серце непокiрне, безжалiсне. Хай полюбить мене коханий — сонце яснеє моє, Олександр!

I я бачу, як пливе той вiнок, розплiтаючись у примхливiй рiчковiй течiї, як несе кожна пелюстка, кожна травинка iм'я мого дiда — до самого моря… I дiд пив воду з тiєї рiчки, i прав сорочку свою у тiй рiчцi, i купався в нiй. Кохання обiймало його! Справдi ж бо заклинання, чари…

I дiд оженився на моїй бабусi, бо покохав її. Шалено, несподiвано. Оженився всупереч волi своєї родини, справивши весiлля у сусiдньому селi.

Тiльки не повiрила бабуся в чари. Коли верталася вiд рiчки, стрiнула зненацька свого Олександра на околицi. Глянув вiн, та й завмер: оповита мiсячним сяйвом, напiвприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустрiч йому мавка… Спадала з плечей прозора сорочка, i слалися пiд ноги росянi трави…