Василий Бережной - Ефемерида кохання (на украинском языке)

В його рiвному, спокiйному голосi було стiльки байдужостi, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав смiятися. "Що з ним трапилось? подумав, окинувши товариша спiвчутливим поглядом. - Невже його iнтелект зовсiм придушив емоцiї? Хiба це людина? Робот!"

- Слухай, якщо ти сам не вiдчуваєш... як би тобi це передати... - Никон наморщив чоло i деякий час мовчав. - Нi, цього пояснити не можна, - трiпнув чубом, - бо кохання - це таємнича незбагненна штука! I в кожного воно iнакше, своє, неповторне...

- Уже й незбагненна! Ти зовсiм одурiв. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столiттi, i можливостi математичної психологiї набагато розширились. Кохання, як всяке явище матерiального свiту, - скрипiв далi Сократ, - можна класифiкувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цього поняття для майбутнiх моментiв часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. Хочеш? Складу. З точнiстю до одного дня.

- Мiсячного чи земного? - усмiхнувся Никон.

- Земного, - серйозно вiдповiв Сократ. - Врахувавши ступiнь твого емоцiйного збудження, обставини твого життя, уподобання, функцiю часу i, нарештi, дiю лiкування, - можна буде з точнiстю до дванадцяти годин визначити, коли саме твоя психiка унормується.... Хочеш?

- Нiчого в тебе не вийде, мудрий друже, хоч ти й знавець математичної психологiї.

- Вийде, i раджу тобi звернутися до Центру здоров'я.

- Щоб засмiяли?

- Навпаки, твоя поява буде для них святом!

На прощання Сократ навiть скривив губи, намагаючись усмiхнутись.

- Все буде добре. До зустрiчi.

II

Никон не дуже квапився до Центру здоров'я. Зiйшов на повiльну стрiчку тротуару, i вона спроквола понесла його повз квартали, тiсно заставленi будинками, через густодеревнi парки, в яких розливалися пахощi земного лiсу. Все це вiн бачив безлiч разiв, але зараз обмацував поглядом, як i вперше. Знав, що мармуровi корпуси зовсiм не мармуровi, а з пластика, що дерева синтетичнi i "садили" їх тут художники та хiмiки, - все це Никон добре знав, але сприймав як справжнє, земне. Усе їхнє мiсто синтетичне, i це тiльки свiдчить про могутнiсть сучасної науки. Так, так, вона зробила неймовiрне, вона творить другу природу на Мiсяцi! Але людина... почуття... Невже Сократ має рацiю?

Центр здоров'я - то чималий квартал, де навколо велетенського головного корпусу розташувалися численнi павiльйони. Це не лише лiкувальний заклад, в якому, до речi, здебiльшого займалися профiлактикою, а й наукова, дослiдницька iнституцiя. Досi Никон не бував тут жодного разу, i тепер з цiкавiстю поглядав навколо. йдучи широкою пальмовою алеєю, думав про свого друга-аскета i вiдчував, як груди розпирає почуття протесту. "Ефемерида кохання"! Що це тобi - небесне тiло, яке рухається по заздалегiдь обчисленiй орбiтi? Еге-ге... Небо моєї душi чи не складнiше вiд отого, що темнiє над нашими головами... I вона, вона в ньому сяє непогасним сонцем! Ага, треба написати симфонiю про Сонце...

В головному корпусi Никона зустрiли гарнi, веселi, може, аж занадто веселi дiвчата-аспiрантки. Вiн, бiдолашний, i не здогадувався, що саме його поява викликала таке пожвавлення. Хитрунки одразу ж впiзнали "замрiяного" i ледве стримували натиск смiху.

В залi облiку до нього ходою балерини пiдiйшла привiтна аспiрантка i так сяйнула блакиттю великих очей, що Никон аж зажмурився. Зажмурився i одразу ж подумав про "об'єкт свого почуття", як сказав би Сократ. Усiх дiвчат вiн блискавично порiвнював з нею, i це порiвняння було, звичайно, не на їхню користь. Вона - то сонце, зорi, пiсня, музика, увесь свiт! Он як вона ввiйшла в Никонову душу.

- Ви менi пробачте, - почав Никон, не знаходячи потрiбних слiв i з надiєю поглядаючи на вродливу аспiрантку, - але я прийшов... як би вам це сказати... За намовою свого товариша...

Чарiвна усмiшка заспокоїла його:

- Я знаю, вiн консультувався з нами.

- Сократ?

- Хай буде по-вашому, Сократ - це мудра людина.

- Ви маєте на увазi великого еллiна чи мого товариша? - пожартував Никон.

- Оце вже секрет, здогадайтеся!

Аспiрантка грацiозно пiдiйшла до одного з стелажiв, зробленого пiд дуб, i взяла малесеньку котушечку.

- Прошу, погляньте, - вставила котушечку до невеличкої чорної скриньки i торкнула кнопку. Кришка на нiй засвiтилася, i Никон побачив Сократа.

- Вiн пройшов у нас курс так званого емоцiйного лiкування.

- Якi там емоцiї? - здивувався Никон. - Вiн зовсiм не розумiє... ну, не знає таких, наприклад, емоцiй, як... не знаю, як вам точнiше сказати...

Аспiрантка знову не стрималась i усмiхнулась.

- Я догадуюсь, про що ви... Але ж ранiше вiн дуже страждав од безнадiйного кохання.