Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

У світі більшої сили тяжіння цей маневр потребував би просто колосальної витрати палива. Але тут космічна капсула важила лише кілька кілограмів, одначе все одно в Боумена залишалося хіба що кілька хвилин до тієї миті, як він підійде критично близько до межі свого запасу палива й уже не зможе повернутися на «Діскавері», який ширяв на орбіті. Хоч, можливо, немає жодної різниці…

Він летів на висоті близько п’яти миль, прямуючи просто до велетенської чорної маси, що злітала в своїй геометричній досконалості над однорідною рівниною. Моноліт був такий чистий, як і біла рівнина навкруги. Досі Боумен не мав нагоди оцінити його справді гігантські розміри. На Землі знайшлося б усього кілька будівель так само величезних, його ретельно зафіксовані виміри вказували на висоту понад шістсот метрів. Наскільки астронавт міг судити, пропорції були такі самі, як у МАТ-1 — дивовижне співвідношення 1:4:9.

— Я лише в трьох милях від об’єкта, тримаю висоту тисяча двісті метрів. Досі ніяких проявів активності, плита не реагує на жоден подразник. Поверхня абсолютно гладка й чиста. Напевно, ви б не здивувались, якби тут була купа метеоритних уламків! Аж ні, усе чисто! Жодних уламків і на даху, я вважаю, доречно назвати це дах. Не помітно й жодних отворів. Я сподівався, що є якийсь прохід усередину…

Тепер я прямо над ним, завис на висоті сто п’ятдесят метрів. Не хочу гаяти часу, бо «Діскавері» скоро з’явиться на горизонті. Приземляюся. Поверхня здається досить міцною, але якщо це й не так, злітатиму одразу.

Хвилинку, коїться щось дивне…

Голос Боумена завмер, бо він сам геть розгубився. Він не злякався, просто не міг описати словами те, що бачив.

Секунду тому астронавт зависав над велетенським прямокутником двісті п’ятдесят метрів завдовжки і шістдесят метрів завширшки з чогось, що скидалося на каміння. Проте тепер здалося, що поверхня плити відступила від нього. Немов оптична ілюзія, коли тривимірний об’єкт вивертається всередину, а його найдальші й найближчі частини міняються місцями.

І таке перетворення сталося з величезною, напевно, твердою плитою. Неможливо, нереально, але це більше не був моноліт, що височів над пласкою рівниною. Те, що скидалося на дах плити, пішло в нескінченні глибини; на одну запаморочливу мить Боумену здалося, що він дивиться в прямокутне провалля, яке кидає виклик законам перспективи, адже візуально розмір провалля не зменшується з відстанню…

Око Япета моргнуло, немов намагаючись видалити дратівну порошинку. Девід Боумен мав час вимовити лиш одне-єдине обірване речення, на яке чекали люди з Центру керування польотами за дев’ять мільйонів миль відстані й вісімдесят хвилин часу. Те речення вони ніколи не забудуть.

— Ця річ порожниста, вона нескінченна, і — о Господи! — там повно зірок…

Зоряна Брама відчинилася. Зоряна Брама зачинилася.

На мить, настільки коротку, що її навіть не можна виміряти, космос вивернувся навспак.

Потім, як і протягом трьох мільйонів років до цього, Япет знову зостався сам. Над супутником плив лише порожній, але ще не занедбаний космічний корабель, що надсилав своїм творцям повідомлення від їхнього посланця, а на далекій планеті люди не могли в ті повідомлення ні повірити, ні їх зрозуміти.

Боумен не відчував руху, здавалося, він просто падає в ці неможливі зірки, що сяяли в темному осерді супутника Сатурна. Ні, він уже не там, де раніше, це астронавт відчував напевно. Тепер він шкодував, хоч було вже запізно, що не приділив достатньо уваги теоріям гіперпростору та міжпросторових проток. Для Девіда Боумена ці теорії за мить стали аксіомами.

Можливо, моноліт на Япеті був порожнистим, можливо, його «дах» являв собою всього-на-всього оптичну ілюзію або якусь діафрагму, яка розчинилася, щоб пропустити гостя. (Але куди?) Наскільки Боумен міг довіряти своїм почуттям, йому здавалося, що він вертикально падає вниз до прямокутної прірви в кілька тисяч метрів завглибшки. Йому почало здаватися, що він рухається дедалі швидше, але відстань до «дна» залишається незмінною.

Рухалися лише зірки, спершу дуже повільно, минув якийсь час, поки він усвідомив, що вони буквально тікають із рами, яка їх тримала. Через певний час стало очевидно, що зіркове поле розширюється, наче він мчить до нього на немислимій швидкості. Експансія відбувалася нелінійно, зірки в центрі, здавалося, не рухалися, натомість ті, що розташовувалися збоку, дедалі прискорювалися, доки не перетворилися на лінії світла, які з часом просто зникали з поля зору.