Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Востаннє головний двигун «Діскавері» випустив свою енергію. Востаннє запекла лють умирущих атомів засяяла над супутниками Сатурна. Віддалений шепіт підсиленої тяги реактивних двигунів викликав у Девіда Боумена почуття гордості й туги. Ці дивовижні двигуни ідеально виконали свою місію. Вони принесли корабель із Місяця на Сатурн, а зараз вони працювали останній раз. Коли «Діскавері» вичерпає запаси пального, він перетвориться на безпорадну й інертну планету чи астероїд, немічного в’язня гравітації. Навіть коли через кілька років прийде рятувальний корабель, немає жодної економічної рентабельності дозаправляти його і таким чином давати йому змогу виборювати собі шлях додому, на Землю. «Діскавері» залишиться вічним орбітальним пам’ятником першим дням дослідження над планетами Сонячної системи.

Коли тисячі миль скоротилися до сотень, паливні датчики швидко впали до нуля. Боумен заклопотано продивлявся дисплей і саморобні карти, що з ними тепер консультувався для будь-якого рішення в реальному часі. Було б жах як несправедливо, якби, стільки переживши, він не зміг вийти на зустріч із супутником через брак кількох літрів палива…

Реактивні двигуни замовкли, тиск упав, лише веньєрні двигуни й далі м’яко підштовхували «Діскавері» на орбіту. Япет зараз перетворився на гігантський серп, що заполонив усе небо. Досі Боумен завжди думав про нього як про маленький непомітний об’єкт, таким він насправді й був порівняно з тією планетою, навколо якої обертався. Тепер, коли супутник загрозливо навис над кораблем, здавалося, що він може розчавити «Діскавері», як гігантський космічний молоток горіхову шкаралупу.

Япет наближався так повільно, що здавалося, він узагалі не рухається. Годі було визначити, у яку мить відбулася зміна краєвиду від панорами астрономічного тіла до ландшафту лише за п’ятдесят миль унизу. Корабель перебував на кінцевій орбіті, роблячи один оберт за три години зі швидкістю лише вісімсот миль на годину — саме та швидкість, яка потрібна в такому слабкому гравітаційному полі.

«Діскавері» обернувся на супутник супутника.

— Я знову пролітаю над освітленою частиною Япета, і вона така, як я доповідав на останньому оберті. Здається, поверхня вкрита лише двома матеріалами. Наскільки я можу судити, ця чорна штука схожа на щось спалене, як деревне вугілля, як я можу бачити в телескоп, воно має таку саму текстуру. Мені ця штука нагадує присмажений тост…

Я досі не здатен визначити текстуру білої ділянки. Вона має чітко визначені межі, на поверхні — жодних деталей. Можливо, це навіть рідина, воно доволі гладеньке. Я не знаю, яке враження ця біла поверхня справляє на відео, що я вислав, але якщо сфотографувати море замороженого молока, то щось таке й вийде.

Може, це навіть якийсь важкий газ, хоча ні, думаю, це неможливо. Інколи мені здається, воно рухається, дуже повільно, але я не можу пересвідчитися…

Третій оберт навколо Япета, я знову над білою ділянкою. Цього разу розраховую підійти ближче до плями в центрі, коли будемо там пролітати. Якщо мої розрахунки правильні, то я пройду за п’ятдесят миль від нього — хай чим воно є.

Ага, щось попереду, саме так, як я і розраховував. Воно з’являється з-за обрію, і Сатурн також, планета тепер обіймає чверть неба — іду до телескопа…

Алло! Воно скидається на будівлю — повністю чорну — навіть важко роздивитися. Без вікон чи якихось інших деталей на поверхні. Просто велетенська вертикальна скеля, напевно, з милю заввишки, щоб її можна було помітити з такої відстані. Воно мені нагадує… Ну звісно! Воно таке саме, як ота штуковина, яку ви знайшли на Місяці! Це старший брат МАТ-1!

Називайте її Зоряною Брамою.

Три мільйони років плита кружляла довкола Сатурна, чекаючи на своє призначення, яке могло ніколи й не настати. Доки її створювали, поверхню Япета розбили на шматки, а уламки великого будівництва досі оберталися на орбіті.

Тепер чекати залишалося недовго. На іншому кінці Сонячної системи народився розум і покинув рідну планету. Давній, як саме людство, експеримент міг невдовзі досягти своєї кульмінації.

Ті, хто розпочав цей експеримент багато тисячоліть тому, не були людьми, вони навіть віддалено не нагадували людей. Але ці істоти з плоті й крові, дивлячись у глибини космосу, відчували страх, подив і самотність. Щойно їм випала нагода, вони полинули до зірок.