Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Навіть на Землі зроблено перші кроки в цьому напрямку. Мільйони людей, приречені на загибель у давні часи, тепер живуть активним життям завдяки штучним кінцівкам, ниркам, легеням і серцям. У цих процесів мав би бути один-єдиний закономірний вислід, хоч яким далеким він зараз здається.

Зрештою, можна замінити навіть мозок. Органічний мозок перестав бути єдиним джерелом свідомості, розвиток електронного мозку доводить це. Конфлікт між розумом і машиною може бути залагоджений шляхом повного симбіозу…

Та й чи це кінець? Кілька біологів-містиків пішли навіть далі. Вони вважали, спираючись на вірування багатьох релігій, що мозок урешті-решт звільняється від матерії. Тіло робота, так само, як і тіло з плоті й крові, не більше як сходинка до чогось, що людство з прадавніх часів називало «духом».

А якщо є щось і над цим , то ім’я йому — Бог.

Протягом останніх трьох місяців Девід Боумен так звик до цілковитої самотності, що не міг навіть уявити собі іншого життя. Він вийшов за межі відчаю й надії та жив більшою мірою в автоматичній рутині, яку інколи порушували кризи, коли та чи та система «Діскавері» виходила з ладу.

Утім, його не покинула цікавість, а думка про величну мету місії наповнювала астронавта почуттям екзальтації й безмежної влади. Він не лише представляв людську расу перед прибульцями, його дії упродовж наступних кількох тижнів могли змінити долю всієї Землі. Протягом усієї історії ніколи ще не траплялося такої ситуації. Зараз Девід Боумен був надзвичайним і повноважним послом усього людства.

Усвідомлення цієї честі неабияк допомагало йому. Він тримав себе чепурним і попри втому ніколи не забував голитися. Астронавт знав, Центр керування польотами тепер пильно стежить за ним, вишукуючи будь-які натяки на ненормальну поведінку, тож він твердо вирішив зробити цю їхню роботу марною — принаймні що стосується поважних симптомів.

Боумен сам усвідомлював деякі зміни у своїй поведінці, за таких умов очікувати на щось інше було б безглуздям. Наприклад, він не міг більше витримувати тишу, хіба що коли спав або говорив із Землею, в інших умовах умикав звукову систему корабля на максимальну гучність.

Спершу, потребуючи акомпанементу людського голосу, він слухав класичні п’єси — особливо твори Шоу, Ібсена й Шекспіра або поетичні читання з бібліотеки записів «Діскавері». Але проблеми, яких торкалися класики, здавалися настільки далекими і їх, на думку астронавта, так легко було розв’язати, застосувавши бодай дещицю здорового глузду, що незабаром вони вже доводили його до сказу.

Тож він переключився на оперу — переважно італійською чи німецькою, щоб не перейматися тим мінімумом інтелектуального змісту, який зазвичай містить у собі опера. Ця фаза тривала щось близько двох тижнів, поки Боумен не збагнув, наскільки ці чудово треновані голоси поглиблюють його самоту. Епоха опери завершилася «Реквіємом» Верді, якого Боумен ніколи не чув на Землі. Коли посеред спорожнілого корабля заревів зі страхітливою доречністю «Dies Ігае», Боумен відчув себе геть спустошеним, а коли сурми Страшного суду зазвучали з небес, Боумен не витримав і вимкнув звук.

Після цього він ставив лише інструментальну музику. Почав із композиторів-романтиків, але забракував їх один по одному, бо емоційний вплив їхньої музики був надто гнітючим. Сібеліус, Чайковський, Берліоз протрималися кілька тижнів, Бетховен трохи довше. Нарешті Боумен, як і багато інших людей, віднайшов спокій в абстрактній архітектурі Баха, де-не-де оздобленій Моцартом.

Отож «Діскавері» й далі рухався до Сатурна то в тиші, то пульсуючи прохолодною музикою клавесина, замороженими думками мозку, який уже понад двісті років, як перетворився на порох.

Навіть із відстані в десять мільйонів миль, що ще залишалися до Сатурна, планета вже здавалася більшою, ніж Місяць із Землі. Для неозброєного ока це було неймовірне видовище, а в телескоп — просто забивало дух. Саму планету можна було порівняти з Юпітером у спокійному стані. Такі ж достеменно скупчення хмар, хоч і блідіші, менш виражені, ніж у тому більшому світі, і такі самі збурення атмосфери завбільшки з континент неквапно рухалися поверхнею планети. Проте існувала одна відмінність між Юпітером і Сатурном, що одразу ж впадала у вічі: навіть на перший погляд було помітно, що планета не сферична. Сатурн настільки сплющений у полюсах, що складалося враження, ніби планета ледь деформована.