Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Неймовірна краса кілець постійно відвертала Боумена від самої планети, за складністю деталей і витонченістю затінень кільця були самостійним світом. На додаток у великому проміжку між внутрішнім і зовнішнім кільцями поміщалося п’ятдесят інших кілець, між якими прозирали зміни відтінків і кольорів гігантського ореолу планети. Здавалося, що Сатурн оточували десятки концентричних обручів, усі вони торкались один одного, усі були настільки пласкі, немов вирізані з найтоншого паперу. Система кілець скидалася на копіткий мистецький витвір або крихку іграшку, зроблену для того, щоб нею милуватись, але не торкатися.

Однак напруживши уяву, Боумен зміг реконструювати справжній масштаб цього видовища, адже вся Земля, якщо її помістити на кільця Сатурна, мала б вигляд кульки підшипника на обідній тарілці.

Інколи позаду кільця пропливала зірка, лише трохи втрачаючи свою яскравість. Вона і далі сяяла крізь напівпрозорий серпанок, хоча, бувало, починала часто миготіти, коли більші шматки орбітального пилу пропливали повз неї.

Щодо кілець, то з XIX століття було відомо, що вони не є суцільними, це просто фізично неможливо. Кільця складалися з міріадів фрагментів, можливо, їх залишив супутник, який підійшов надто близько і його пошматувало припливними силами велетенської планети. Хай якою є їхня природа, людству пощастило їх спостерігати, адже кільця могли існувати тільки протягом відносно дуже короткого періоду в історії Сонячної системи.

Ще 1945 року британський астроном указав на те, що кільця Сатурна ефемерні, гравітаційне поле скоро зруйнує їх. Якщо прийняти це твердження, то напрошувалося й інше: вони утворилися зовсім недавно, менше від трьох чи двох мільйонів років тому.

Одначе ніхто й ніколи не звертав уваги на той цікавий збіг, що кільця Сатурна виникли в той самий час, що і людська раса.

«Діскавері» увійшов у широкомасштабну систему супутників Сатурна, величезна планета була всього за день льоту. Корабель уже давно перетнув кордон, установлений найвіддаленішим супутником — Фебою, що рухалась у протилежному напрямку по дуже витягнутій орбіті за вісім мільйонів миль від Сатурна. Тепер попереду були Япет, Гіперіон, Титан, Рея, Діона, Тетіс, Енцелад, Мімас, Янус і самі кільця. Нині супутники демонстрували деталі своїх поверхонь у телескоп, і Боумен відправляв на Землю якомога більше фотографій. Лише Титан, супутник у три тисячі миль у діаметрі, що за розміром дорівнював планеті Меркурій, зайняв би команду дослідників на місяці, а він міг приділити йому і його крижаним товаришам лише побіжний погляд. Та Боумен і не потребував більшого, він був упевнений, що його метою є Япет.

Поверхню всіх супутників Сатурна порили кратери від метеоритів, хоч їх було набагато менше, ніж, припустімо, на Марсі, вони демонстрували химерні візерунки світла й тіні, серед цих візерунків вирізнялися кілька сяйливих плям. Це, очевидно, були ділянки замороженого газу. Лише Япет демонстрував відмінну й доволі дивну географію. Одна півкуля супутника, яка, подібно до інших супутників Сатурна, завжди повернута до нього, була надзвичайно темна й практично не можна було розгледіти якісь деталі на її поверхні. На іншій півкулі, навпаки, домінував світний білий овал, щось приблизно чотириста миль завдовжки й двісті завширшки. Зараз тільки одна частина цього неймовірного утворення перебувала в сонячному світлі, тож причина незвичайних варіацій освітлення Япета стала очевидна. На західному боці орбіти місяця яскравий еліпс був повернутий до Сонця, а значить, і до Землі. А зі східного боку частина еліпса відвернулася від світила, і було помітно тільки слабко освітлену півкулю.

Величезний, ідеально симетричний еліпс широко розкинувся по екватору Япета й ішов по осі його полюсів, він мав аж такі рівні краї, що здавалося, немов хтось навмисне намалював велетенський білий овал на поверхні маленького супутника. Той овал був абсолютно пласким, і Боумен гадав, чи могло б це утворення виявитися поверхнею замерзлої рідини, а втім, навряд чи: навіть якби таке припущення й підтвердилося, воно не могло б пояснити його разюче штучний зовнішній вигляд.

Проте астронавт не мав багато часу вивчати Япет на шляху до кульмінації його подорожі — осердя системи Сатурна. Останній складний маневр «Діскавері» швидко наближався. Пролітаючи повз Юпітер, корабель використав його силу тяжіння, щоб збільшити свою швидкість. А тепер йому треба зробити якраз навпаки — сповільнитися, наскільки це можливо, щоб «Діскавері» не вилетів за межі Сонячної системи й не попрямував до зірок. Курс корабля зараз був розрахований на те, що Сатурн його «зловить» і судно перетвориться на один із його супутників, ковзаючи по вузькій лінії еліпса завдовжки два мільйони миль. На найближчій точці цього еліпса він майже зачепить планету, на найдальшій — орбіту Япета.