Артур Кларк - 2001 - Космічна одіссея

Це дивовижне видовище, наскільки пригадував Боумен, називалося зірковим кластером. Він споглядав щось, чого ніколи раніше не бачили людські очі, хіба що як пляму в телескопі. Астронавт не пам’ятав, якою є відстань до найближчого відомого кластера, напевно, жодного з них не було в радіусі тисячі світлових років від Сонячної системи.

Космічна капсула й далі повільно оберталася, розкриваючи перед глядачем у капсулі ще більш дивовижне видовище — величезне червоне сонце, яке вже зараз було значно більшим за Місяць, якщо споглядати його із Землі. Боумен міг дивитися прямо на це сонце без жодного дискомфорту; наскільки він міг виснувати з його зовнішнього вигляду, воно не гарячіше, ніж жаристе вугілля. Тут і там, по тьмяно-червоних берегах, пливли яскраво-жовті ріки, схожі на сонячні Амазонки. Вони текли тисячі кілометрів, перед тим як улитися в пустелі цього холодного, майже згаслого сонця.

Згаслого? Ні, це хибне уявлення, породжене людським досвідом, емоціями, які викликає захід сонця й догоряння розжеврілих вуглинок. Ця зірка залишила в минулому екстравагантні витівки юності, коли вона протягом кількох мільйонів років вибухала фіолетовими, блакитними й зеленими кольорами спектра, зараз вона вступала в період урівноваженої зрілості, що за людськими мірками триватиме надзвичайно довго. Пройдений нею шлях не забрав і однієї тисячної з того, що ще чекає на зорю попереду. Ця історія лише починалася.

Капсула перестала обертатися, а гігантське червоне сонце тепер лежало прямо попереду. Не помічаючи жодних ознак руху, Боумен таки чомусь був певний: капсулу контролює сила, що привела його з Сатурна. Уся наука й інженерія Землі здавалися безнадійно примітивними супроти пристроїв, які тепер несли людську істоту до невідомої долі.

Боумен роздивлявся небо попереду, намагаючись угадати мету, до якої він прямував, можливо, якусь планету, що оберталася навколо цього величезного сонця. Проте він ніде не помітив жодного диска виняткової яскравості; якщо й існували планети, що обертаються довкола червоного сонця, то їх важко відрізнити від зоряного тла.

Потім астронавт помітив: щось дивне відбувається з самим краєчком малинового сонячного диска. Там вибухнуло біле світло, яке швидко зникло в сяйві. Боумен подумав, чи це він бачить оте з раптових вивержень або спалахів, що час від часу відбуваються на більшості зірок?

Світло ставало яскравішим та блакитнішим, воно почало поширюватися з краю сонця, чиї криваво-червоні відтінки швидко зблідли порівняно з цим яскравим спалахом. Боумену спало на думку, що таке видовище можна порівняти зі сходом сонця на сонці, і він навіть усміхнувся абсурдності цієї вигадки.

Утім, так і було насправді. Над полум’яним обрієм піднялося щось не більше за далеку зірку, але настільки яскраве, що дивитися просто на нього було неможливо. Синьо-біла сяйлива цятка рухалася поверхнею великого сонця з неймовірною швидкістю, немов електрична дуга. Вона мала підійти дуже близько до своєї гігантської компаньйонки, бо безпосередньо між ними під дією сили тяжіння здіймався стовп полум’я заввишки тисячі миль. Це мало такий вигляд, немов хвиля вогню бігла по екватору гіганта в марній гонитві за своїм привидом у небі.

Цятка концентрованого світла мала бути білим карликом — однією з тих дивних і потужних маленьких зірок, не більших за Землю в діаметрі, маса яких, однак, перевищувала масу нашої планети в мільйони разів. Такі різнокаліберні зіркові пари не були рідкістю в Усесвіті, але Боумен ніколи навіть не мріяв одного дня побачити таку пару на власні очі.

Білий карлик облетів майже половину диска свого компаньйона (він, очевидно, повністю проходив орбіту червоного гіганта за хвилину), коли Боумен нарешті переконався, що його космічна капсула також рухається. Прямо перед ним одна з зірок хутко почала яскравішати й дрейфувати на тлі космосу. Це було маленьке, достатньо близьке до космічної капсули тіло, можливо, саме той світ, до якого він подорожував.

Боумен мчав до цього об’єкта з неочікуваною швидкістю, але зрештою астронавт побачив, що це й не світ зовсім.

Це блискуча павутина або решітка в сотні миль завдовжки, вона виросла нізвідки й заполонила небо. По поверхні цього дива були розкидані структури за розміром, як земні міста, але то, очевидно, були машини. Навколо багатьох із них рівними рядами й шеренгами вишикувалися менші об’єкти. Боумен проминув кілька таких груп, поки збагнув, що пролітає повз гігантську орбітальну парковку космічних кораблів.